З МИНУЛОГО В МАЙБУТНЄ (кафедра металевих, дерев’яних та пластмасових конструкцій та її мешканці)

Так, саме спогади про майбутнє, бо як казав у свій час Альберт Ейнштейн «різниця між минулим та майбутнім – є нав’язлива ілюзія».

Ці спогади не є історичним нарисом, це всього лише спогади. Тому не судіть суворо – тут тільки фрагменти і тільки моєї суб’єктивної пам’яті. Крім того, здається, я і так занадто захопився.

Так от, к четвертому курсу навчання в інституті (в той час це був Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут) я, можна сміливо сказати, однозначно визначився зі своїм майбутнім у будівельній галузі: по-перше, це повинен бути метал, по-друге, метал і по-третє, знову ж таки, метал.

Це, якщо бажаєте, філософія душі, хоча в ті далекі роки я не зміг би все це так сформулювати. Але ж, дивіться, я людина, яка комфортно почуває себе в ситуаціях надійних, тобто, принаймні таких, коли все залежить тільки від тебе. Наприклад, моєю грою не можуть бути карти, моя гра – шахи (довгі роки я грав на другій дошці за нашу інститутську команду, а кафедральною командою ми були чемпіонами інституту).

Метал – це міцний і водночас однорідний (науковці кажуть – ізотропний) матеріал і це дозволяє дивитися на розрахункові залежності, як на умовні, але більш менш достовірні моделі роботи конструкцій з металу. У ті далекі часи Україна була одним із потужніших центрів металургії, де конструкціям з металу майже не було альтернативи. Наші дніпропетровські підприємства. виготовляли унікальні будівельні конструкції, конструкції мостів, доменних печей та пускових ракетних установок. Завод металевих конструкцій ім. Бабушкіна був потужніший в Європі. Вражає? Але ж так було, і ми студенти проходили там виробничі практики, захищали дипломні проекти. Практично весь інженерний персонал заводу складався з наших випускників.

Але ж до діла. Я з певним трепетом, але без будь-якого страху, вперше, ще будучи студентом, відкрив двері кафедри. Тодішні корифеї металу та дерева Арон Давидович Зєвін, Микола Макарович Писанко, Ігор Євгенійович Спенглер, Михайло Ісакович Ашкіназі, Петро Ісідорович Гвай, Лев Володимирович Косицький та інші (кафедра була співробітників на 17 – 18) вже були мені трохи знайомі по шахових баталіях та спілкуваннях у стінах нашого студентського гуртожитку. Чомусь так склалося, що нас опікували кафедра металу та кафедра опору матеріалів, яку очолював супер-фахівець у своїй галузі Олександр Павлович Прусаков (під його керівництвом мною була виконана студентська науково-дослідна робота, де був показаний інший шлях одержання деяких головних залежностей теорії анізотропних пластин). З обома кафедрами мали місце безкомпромісні шахові баталії і наша студентська команда всякий раз чинила гідний опір.

Далі пішли курсові роботи, проекти і нарешті захист дипломних проектів. Звичайно, в моєму виконанні все це було в металі. Під час слухання лекцій, спілкувань з викладачами при захисті курсових робіт та проектів мій вибір все більше і більше переростав у прихильність. І коли на п’ятому курсі до мене звернувся Михайло Ісайович Ашкіназі з пропозицією його керівництва моїм дипломним проектом і подальшим вступом до нього в аспірантуру, я, безумовно, тут же дав згоду. Подальше життя показало, що це не було помилкою і мені пощастило провести багато років в цікавих дослідженнях та пошуках ефективних рішень. Моє рішення, запропоноване в дипломному проекті щодо попереднього напруження сталевих резервуарів, мабуть, ще з півроку дискутувалося на кафедрі.

Потім була аспірантура (золоті роки), успішний захист дисертації в Москві, асистент кафедри, доцент… Життєва карусель набирала ходу.

Якщо хто б спитав як і чим жила кафедра, я б відповів, що це не можна передати звичайними словами. Настільки багатогранними, суперечливими, живими і динамічними були наші будні. Зараз, озираючись у минуле, майже неможливо повірити в його реальність. Повірте, другої кафедри такої ніколи не було і не могло бути.

Арон Давидович Зєвін – чоловік-машина, живий ум, бездоганне знання всього, що пов’язано з металевими будівельними конструкціями, до нестями відданий своїй справі. За одну його лекцію ми, будучи студентами, списували по 7 – 8 сторінок зошиту. Строгий, але справедливий підхід до кожного студента чи викладача. Одержати відмінну оцінку було вкрай важко. Але таких студентів він пам’ятав потім багато років.

Петро Ісідорович Гвай – викладач-науковець, виконавець оперних арій, любимець жінок, занадто сильний шахіст (побив свого часу в сеансі, що проводився в Дніпропетровську, знаменитого чемпіона миру Хосе Рауля Капабланку). Багато хто вважав, що це (шахи та арії) завадило йому стати доктором та професором. Але я вважаю, що він був просто людиною більш широкого життєвого простору. До речі, його рідний брат був одним з авторів славнозвісного ракетного комплексу «Катюша», який відіграв велику роль у Вітчизняній війні.

Микола Макарович Писанко – талановитий викладач, лектор та методист, учасник війни, улюбленець студентів та студенток, сміливий і сильний шахіст. Був проректором інституту з навчальної роботи. Коли він після проректорства прийшов на кафедру завідувачем і знайомився ближче з членами кафедри та аспірантами, то по моїй аспірантській роботі заявив, що ні він, ні хтось інший, тут проблем не бачить. Мені це так сподобалося, що в майбутньому за тією тематикою я став кандидатом наук і, поки що, єдиним доктором з того складу кафедри.

Михайло Ісакович Ашкіназі – науковець-викладач, неймовірний трудівник до останніх часів свого життя. Автор конструкції резервуарів підвищеного тиску, які так і називалися – резервуари ДІБІ, і були розповсюджені по всій великій території Радянського Союзу. В шахи грав не дуже яскраво, але міг відтворити всі арії декількох найбільш популярних опер. Мій науковий керівник, який дав мені повну свободу в науковому просторі. Як виявилося в подальшому, цей метод також іноді дає позитивний результат.

Лев Володимирович Косицький – викладач-науковець, потужний фахівець в галузі дерев’яних конструкцій, найдобріша і дуже порядна людина.

Ігор Євгенійович Спенглер – викладач-науковець, гарячий прихильних театрального мистецтва. Кафедральний поет, рими його віршів не завжди уловлювалися звичайним вухом, але завжди визивали дуже позитивні емоції.

Клавдія Олександрівна Семенова – наш багаторічний парторг, саме вона довгі роки стежила і оцінювала моральне обличчя кожного з нас, дуже любила свою справу, багато часу приділяла студентам.

Всі ці персонажі – історія, з її помилками та досягненнями. З точки зору сучасних фахівців освіти, головним недоліком цього складу було те, що кафедра була занадто замкнута на навчальному процесі. Всі наукові спроби, особливо докторського рівня майже переслідувалися. Це дійсно недолік, але при цьому слід враховувати і те, що становлення цього колективу припало на час, коли і державі в цілому потрібні були, перш за все, грамотні інженери-будівельники. Кафедра виконувала це завдання.

Так чи інакше, але далі пішла друга за віком хвиля фахівців – викладачів металевих та дерев’яних конструкцій: Орест Феодосійович Іванков (головний методист кафедри), Микола Григорович Братусь (не менш головний методист, виконавець багатьох і різноманітних реальних проектів, як і Арон Давидович Зевін, до нестями улюблений в свою справу), Наталія Вікторівна Нікольська, Юрій Васильович Кузенко (азартний шахіст і фундаментальний фахівець в галузі металевих і дерев’яних конструкцій), Володимир Васильович Бабіч (я познайомився з ним ще в колгоспі на першому курсі навчання, грали в футбол в одній команді), Володимир Михайлович Панченко, Юрій Андрійович Постоян (наш головний і беззмінний профорг), Октав Родіонович Незальзов (кафедральний Мюнхаузен, кількість різноманітних його ідей і запроектованих ним машин для дослідження зварних підкранових балок була, мабуть що, безмежна. Насправді дуже талановита людина, багато корисного він зробив за своє життя, зокрема і як викладач, і як педагог), Віталій Павлович Хлібородов (більш порядної людини не бачив у своєму житті), Алла Іванівна Лістова (любимиця кафедри і всіх, без винятку, студентів), Георгій Павлович Моїсеєнко, Володимир Дмитрович Сургучов, Тамара Іванівна Чикиньова. Наші наукові співпрацівники: Віктор Петрович Матяш, Василь Матвійович Сирцев, Володимир Михайлович Савело та інші.

Кожен з них яскрава і неповторна особистість, бо по іншому на кафедрі і не могло бути. По кожному з них можна писати трактати, пов’язані з буднями вищої освіти, з буднями, в яких виковувалися майбутні інженери, міністри, генерали і банкіри.

На кінець, така маленька сцена з нашого життя. На мій погляд вона десь відображає той дух, який панував у ті часи на кафедрі. Так от, я з Миколою Макаровичем Писанко граємо в шахи (вибачте за дуже часту згадку цієї давньої гри, але ж ця гра була для нас справжньою пандемією). Грали бліц, тобто з дуже обмеженим часом гри. Відірватися не можна ні на секунду, бо не встигнете в цей обмежений час і буде зарахована поразка. Макарич курив і дим охоплював всю кафедру. Щось розглядіти було вкрай важко. Неподалік від нас, за своїм столом, щось писав чи читав Лев Володимирович Косицький, на той час завідувач кафедри. Після чергового ходу я крізь димову завісу замічаю, що в дверях кафедри стоїть ректор Павло Трохимович Резниченко з пляшкою недопитого вина, яку він, мабуть що, знайшов в нашому цеху. До речі, це було не дуже типічно, бо пияцтво в ті часи наших кафедралів ніколи не цікавило принципово. Щоб ситуація була більш зрозумілою, додам, що Павло Трохимович для інституту був Сталіним (коли на парткомісії обкому мене запитали про роль партії в інституті, я, не задумуючись, відповів, що в нас для цього є ректор). Одним словом – ситуація ахова. Я ногою штовхаю Макарича, кажу – ректор. Але ж бліц є бліц, всяка пауза обернеться поразкою, він каже – продовжуємо. Шахова скачка не збавляє хід, Лев Володимирович від диму перебуває в нірвані і ректора не бачить. Сам Сталін, вибачте, Павло Трохимович, розгублено шукав поглядом хоч яку б адекватну людину, але такої тут не було. Він мовчки простояв секунд 15 – 20 і також мовчки вийшов.

Мало хто з тих, що знали ті часи і особисто Павла Трохимовича, повірить у все це дійство, але це було на кафедрі металевих і дерев’яних конструкцій, тому не треба дивуватися. Павло Трохимович був дуже мудрою людиною, яскравим лектором, інститут для нього був його життям, всі його дуже поважали. Це був якщо і Сталін, то дуже позитивний лідер.

На закінчення, низький уклін всім тим, про кого тут згадувалося. На жаль, багатьох з них вже немає в живих. Це наше, не побоюся цього слова, славне минуле. Минуле, яке безперечно живе в сьогоденні – Тетяна Анатоліївна Горбачева, Володимир Васильович Кулябко, Юлія Володимирівна Івченко, Ігор Ігорович Давидов, Вячеслав Петрович Чабан, Денис Сергійович Ярошенко, Іван Петрович Журба, Микола Антонович Моторний, Тетяна Володимирівна Коцюба, наші співробітники Тетяна Вікторівна Єрмак та Іван Володимирович Карасик. Окремо відмічу нашого випускника, нашого аспіранта, кандидата технічних наук, нашого представника в великому бізнесі, нашого помічника і спонсора Болата Габдрахимовича Ісмагулова. Звичайно ж, в цьому сьогоденні є десь і автор цих спогадів – Євгеній Аркадійович Єгоров.

Сьогоднішні часи для кафедри дуже складні і суперечливі. Країна перестала бути металевою, змінюється загальна інфраструктура нашої економіки, змінюється парадигма нашого життя. Молодь тільки зараз починає розуміти, що її майбутнє залежить головним чином від кожної окремої особистості. Піклувальників більше немає. Для більшості все це боляче, інерція минулого поки ще досить активно впливає на суспільство. Але з часом ми (минуле і майбутнє) переживемо всі ці недуги і знайдемо своє гідне місце в світовому співтоваристві. В підтвердження цієї тези можна засвідчити, що колишні працівники нашої кафедри успішно працюють в проектних та наукових фірмах зарубіжжя.

Треба жити майбутнім, не забуваючи минуле.

Поза увагою автора залишилися Анатолій Васильович Сільвестров, Євгеній Петрович Лук’яненко (обидва були свого часу завідувачами кафедри), Володимир Іванович Большаков (займався науковою діяльністю, в подальшому став ректором академії), Ігор Костянтинович Флоров (більше запам’ятався як проректор з наукової роботи). Всі вони особистості знакові. Але це окрема тема. Може, для подальших спогадів.

Є. А. Єгоров,

д. т. н., професор, завідувач кафедри

металевих, дерев’яних і пластмасових конструкцій

Всі особистості

вверх