19.10.2020

ВАСИЛЬ ЯКОВИЧ КОПЄЙКО – ВИПУСКНИК ДІБІ 1932 РОКУ

Є люди, без яких не може існувати країна. Вони живуть і навколо них кипить життя свого часу. А все їхнє життя, здійсненна ними історія, все життя країни відображається в їхній діяльності. Такі люди і визначають собою свій час. Вони складають потужний кістяк, завдяки якому нація будує, розвивається і здійснюються грандіозні плани.

До них з повним правом можна віднести Василя Яковича Копєйка. По його трудовій біографії можна судити про масштаб будівництва в СРСР. По ній можна скласти карту багатьох важливих будівництв неосяжної країни.

Василь Якович Копєйко народився 24 жовтня 1908 року. У місті Верхньодніпровську Дніпропетровської області. Його батько – клепальник на Дніпропетровському заводі металоконструкцій імені Г. І. Петровського. Яків Копєйко не хотів, щоб син повторював його шлях, не хотів бачити його в ролі живої машини, коли з великою кількістю трудів потім йдуть молодість, і приходить рання старість. А по ногах виснаженого непосильною працею тіла, яке ніколи не встигало відпочивати, продовжували стукати гучні удари молотка, схожі на стогін всесвіту. І мріяв батько побачити сина Василя грамотним, чисто одягненим, шановним людьми.

Після семирічки (1925 р.) Василь Копєйко вступив до будівельного технікуму. Вдень працював муляром, молодшим техніком, ввечері навчався. Йшла колективізація і юного випускника в 1928 році райком комсомолу направив у село Ново-Олександрівка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області – секретарем комсомольської організації. Його обрали членом міського Пленуму РК ЛКСМУ. Пройшов рік. Думка про навчання не покидала Василя і він, подолавши всі перешкоди, в 1929 році вступив в Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут (вечірнє відділення). І здавалося, закрутилася карусель самостійного дорослого життя. Знову навчався ввечері, а вдень працював виконавцем робіт, начальником будівельного цеху на заводі імені Ворошилова. А було йому всього 21 рік! Юнацької енергії, молодого запалу вистачало і на секретарство в цеховому комсомольському осередку. Після переводу на денне відділення його обрали членом комітету комсомолу ЛК БМУ інституту.

І ось довгоочікуваний диплом випускника ДІБІ в руках (1932 р.). З ним відкривається для Василя Яковича Копєйка широка і довга дорога життя.

Призначення – в Свердловськ. Керівництво тресту «Втузстрой» системи «Востоксоюз строй» відразу розгледіло фахівця, у якого гаряче серце, а руки рвуться до роботи. До того ж виробничий і комсомольський досвід свідчили про досвідченість молодого інженера. Відразу ж призначили штатним виконавцем робіт, а незабаром заступником головного інженера тресту. Минули два роки, і довелося знову збирати валізи. Ця особливість будівельної професії стала надалі чимось звичайним і звичним. Більш того, Василь Якович полюбив призначення, переїзди і далекі відрядження. Романтична душа черпала в цьому натхнення, а невгамовна теорія радісного піднесення знаходила вихід в роботі.

І так, 1934 рік, «Труба кличе» – заклик до лав Радянської Армії. Потрапив у розпорядження Забайкальського окружного Військово-будівельного управління. Працював інженером, начальником виробничого відділу. Будувати доводилося в умовах багаторічної мерзлоти. У Читі – Будинок Червоної Армії, в Читі і Іркутську – багатоповерхові житлові будинки, чотири цехи авіаційних матеріалів та інші спеціальні споруди. Доводилося також відновлювати реконструювати споруди, зруйновані в результаті зниження рівня вічної мерзлоти.

Як кажуть, земля слухом повниться. Про талановитого і енергійного фахівця дізналися в Москві. У 1940 році запросили в Главвоєнпромстрой при РНК СРСР спочатку на посаду диспетчера, а потім начальника Виробничого відділу управління. Тут і застала Василя Друга світова війна.

Країна воювала, навколо все руйнувалося, але будівельники робили свою справу, а війна додала їм роботи понад усяку міру. Велика вітчизняна війна ще тривала, а у будівельників вже зріли мирні плани. Василь Якович знову їде на Урал. Головний інженер Уральського окружного військово-будівельного управління, керуючий трестом Мінвоєнмормтроя СРСР. У цей період (1944 – 1949 рр.) під його керівництвом побудовані: Сисертський завод гідротурбін; перша черга карбідної групи цехів на Карагандинському заводі «СК»; Уральський завод сільгоспмашин»; два цехи на заводі «Уралелектроапарат» і заводське житлове селище; гіпсоасбестовий комбінат; Ірбітський мотоциклетний завод.

За перерахуванням можна зробити висновок, як народ готувався скоріше вибратися з військової розрухи, і не тільки відновити колишнє, але і примножити міць країни. Розширювалися масштаби, прискорювалися темпи відновлення народного господарства. Василя Яковича посилали на найважчі і відповідальні ділянки. Вірили – впорається. 1949 рік – заступник начальника Главвостокстроя; 1950 рік – начальник Главпріволстроя Мінбуду СРСР; 1953 рік – головний інженер Главуралстрой; з 1954 по 1957 роки – начальник Главспецстроя.

У ці роки в районах Приволжя і Уралу під керівництвом В. Я. Копєйка побудовано кілька заводів: Орський сінтетіцспірту, Ташкенські кабельний та електроламповий, Джамбульський суперфосфатний; Свердловський, Еманжелійський цементний, Екскаваторний і сталеплавильний цехи на заводі «Уралмаш», ТЕЦ в Кургані. Звичайно, це далеко не повний перелік зведених об’єктів, але і це вражає своїм громаддям. Всього за сім років у цій частині країни промисловість досягла такого розмаху!

Далі для Василя Яковича Копєйка настає двадцятирічний період (1957 – 1977 рр.) керівництва спеціальними будівельними роботами, які виконував Главспецпромстрой СРСР. Спочатку він головний інженер, потім начальник. Примітно те, що наведений нижче перелік об’єктів характеризує не тільки розмах промислового будівництва в країні, а й «масштабність» Василя Яковича Копєйка – як організатора, фахівцями, новатора. Все це було відзначено урядом, але про це нижче.

Отже, доцільно навести тут хоча б основні віхи цього періоду: спорудження інженерного захисту в Казані, набережних у містах Пермі, Ульяновську і Тальяті; робота з водопониження та осушення рудних родовищ КМА-руда і Сололовсько-Сарбайського залізорудного родовища; побудовано було більше 20 гідровузлів, в тому числі на річці Тобол в містах Рудному, Кургані-греблі і гідровузли для Лівобережного і Михайлівського ГЗК КМА-руди, кілька причальних споруд; більше 200 заводських труб висотою від 180 до 320 метрів; більше 100 шахтних стволів у складних гідрогеологічних умов, у тому числі на Березниківському і Солігорському калійних комбінатах; п’ять стовбурів на рудниках КМА-руди, 16 стовбурів глибиною до 1000 метрів на Норильському гірничо-металургійному комбінаті; виконані великі роботи за допомогою гідромеханізації по влаштуванню дамб в Каспійському морі, з яких нафтовики ведуть бурові роботи, зі створення майданчика під будівництво автомобільного заводу імені Ленінського комсомолу і ін.; будівельні роботи зі спорудження Московської телевізійної вежі в Останкіно; побудовано більше 200 підземних споруд способом опускного колодязя, більше 10 підземних споруд способом «стіна в ґрунті»; велику допомогу центру надавав в будівництві набережної ім. В. І. Леніна в рідному Дніпропетровську.

Будівництво – це та галузь, де, як в ні в якій іншій, без творчої, новаторської думки обійтися не можна. Тут вона знаходить самий сприятливий грунт. З 1957 по 1979 рік В. Я. Копєйко керує секцією спеціальних робот Техніко-економічної Ради Міністерства «Мінмонтажспецстрой». Він – член редакційної колегії журналу «Підстави, фундаменти і механіка грунтів». З під його пера виходять 14 наукових робіт. Він – двічі лауреат Державної премії СРСР. Перше звання йому присвоєно в 1967 році за освоєння і будівництво Лебединського залізорудного родовища КМУ-руда, друге (1978 р.) – за розробку будівництва підземних приміщень.

У 1963 році Василю Яковичу присвоюється звання Заслуженого будівельника РРФСР. У 1973-му за розробку і впровадження плоского грейфера при будівництві підземних приміщень його нагороджують золотою медаллю ВДНГ. А ще він був нагороджений орденом Жовтневої Революції, двома орденами «Трудового Червоного прапора» і орденом «Знак пошани», медаллю «За трудову відзнаку», «За бойові заслуги» і ще п’ятьма іншими медалями.

П’ятдесят три роки в будівництві. Своє красиве, зручне місто, велике за масштабом і фактажем Василь Якович Копєйко будував завзято і натхненно. А путівку в будівельну творчість він отримав у 1932 році, закінчивши Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут.

Спогади колег про В. Я. Копєйко приніс в редакцію газети «Молодий будівельник» професор В. В. Сафонов, племінник В. Я. Копєйки

P.S. На стендах музею академії знаходиться фото випускників 1932 року, яке передав Ю. В. Копєйко – син В. Я. Копєйки.