СТУДЕНТСЬКЕ ЖИТТЯ В ДІБІ У ДОВОЄННІ РОКИ (1934 – 1939)

Мабуть, не має точних рецептів, як пишуться мемуари. Можливо скільки людей, скільки подій, думок, висновків зберігає наша пам’ять, стільки видів спогадів, влучних спостережень, глибоких роздумів. Ми намагаємося їх фіксувати і передавати або своїм сучасникам, або наступним поколінням. І процес цей – нескінченний.

Саме так здалося мені, коли зовсім несподівано, готуючи до друку ювілейній збірник, присвячений 90-річчю будівельної академії, я випадково знайшла невеличку блакитну папку влітку 2020 року. Вона знаходилася в так званих «оборотах». Цими паперами з метою економії користуюся для напису або друку на принтері чернеток майбутньої інформації для газети «Молодий будівельник».

Відкриваю блакитну папку і ось тобі подарунок. Знаходжу цілу низку спогадів випускників і про випускників нашого вишу. І це просто наші випускники, а перші випуски ДІБІ, тобто 1930-х років. Блакитна папка зберегла їхні спогади в різному вигляді. Хтось роздрукував їх на друкарській машинці, хтось написав їх в шкільному зошиті салатного кольору, хтось подарував нам свої спогади, написавши на кількох аркушах крупним розмашистим почерком чорними чорнилами. Але від цієї паперової різнобарвності спогади не тільки не втратили своєї актуальності, а сприймаються сьогодні, як живі щирі сповіді про свій час, про себе, про людей, що жили поруч. А все це разом переростає у історію нашої країни, її освіту і науку, і не просто освіту і науку, а саме будівельну освіту і науку в Дніпропетровську.

Тетяна Шпаковська

Починаємо нашу розповідь з мемуарів, що прийшли до нас в 1989 році, де розповідається про життя студентів ДІБІ другого випуску (1939 р.).

Розповідає Б. І. Труба.

Роки навчання нашого випуску, включаючи дипломування, охопив період з осені 1934 до весни 1939 року. Наш потік складався з п’яти груп (приблизно 115 осіб) без поділу на факультети. Всі ми належали спеціальності ПЦБ. Лише на останньому курсі була виділена група з конструкторським ухилом.

У потоці ми не відчували роз’єднання. Всі заходи у нас були загальними, стосувалися вони проведення вечорів відпочинку, походів, спортивних змагань і т. д. Спілкувалися ми зі студентами інших потоків в основному попередніх.

Наш потік входив до першої трійки з денним навчанням. Більшість викладачів, які читали нам лекції, були піонерами. Найперші потоки були вечірніми, заняття для них проходили в будівлі будівельного технікуму по вул. Базарній. Частина викладачів інституту перейшли з будівельного технікуму, але були і вихідці з «Промбудпроекту» – найбільшої в Дніпропетровську проектної організації, заснованої в 1931 – 1932 рр.

У перших випусках переважали виробничники, в тому числі конструктори, архітектори. У нашому наборі вперше помітний відсоток становили вчорашні школярі, які ще не знали труднощів життя.

Кілька слів про ситуацію, яка панувала в країні до нашого вступу в інститут. На рубежі двадцятих і тридцятих років XX століття проводилася масова колективізація на теренах експропріації так званого «куркульства». При цьому різко погіршилося продовольче постачання міст, яке тривало до 1933 р., початку 1934 року. Для багатьох тоді було мрією поїсти досхочу хліба. Залізничники використовували свої разові квитки для поїздки в Москву, щоб звідти привезти продукти.

Нелегко було і з промтоварами. Для більшості ставало проблемою дістати калоші, туфлі, поганенький костюм. Ніхто не думав про краватки. Їх не одягали, навіть коли йшли в театри, на танці.

У той час вже формувався культ Сталіна. Йому вірили, а коло його прихильників серед робітників і партійних керівників помітно зростало.

Виходячи з вчення Сталіна, всі аварії, замахи на активістів пояснювалися загостренням класової боротьби; повідомлялося з гнівними коментарями про вбивства кулаками сільських активістів; будь-яка аварія пояснювалася шкідництвом, найменший сумнів – антирадянською агітацією. Мірою були жорстокі репресії, арешти, висилки ешелонами в глухі райони Уралу і Сибіру, ув’язнення в табори. У багатьох сім’ях існував страх і очікування арештів. І небезпідставно: заарештовані прощалися з рідними назавжди без будь-якої надії на повернення. Кулаков висилали сім’ями, позбавляючи їх всього.

Нагнітання класової боротьби вимагало особливої характеристики літературних імен. Наприклад, Єсеніна відносили до куркульських поетів. Його поезію, починаючи з кінця двадцятих років, перестали видавати, а захоплення нею вважалося несумісним з приналежністю до комсомолу. Негативне ставлення було до Достоєвського. Залишалися невідомими для молодого покоління імена Платонова, Ахматової та ін.

У цей напружений період у Дніпропетровську здійснювалося широке будівництво нових інститутів: металургійного, хіміко-технологічного, будівельного і транспортного. Всі вони, крім транспортного, розташовувалися в так званому гірському районі (нині Соборному), де з дореволюційних часів існував гірничий інститут і нижче по головному проспекту – університет. Трохи осторонь, в той час за межею міста, на просторах полів будувався транспортний інститут – один з найбільших в країні.

Вигляд міста в середині 1930-х років, в основному, все ще залишався незмінним, дореволюційним. За межами проспектів К. Маркса і О. Пушкіна і прилеглих до них вулиць, переважали одноповерхові будівлі з садибами, що належали в минулому приватним домовласникам. Така міська забудова залишалася характерною для провінційних південних міст.

Наш вступ на поріг ДІБІ стався в рік ХVII з’їзду ВКП (б), на якому Сталін, який досяг на той час абсолютної влади, сповістив про повну перемогу радянського народу над усіма ворожими угрупованнями, про ліквідацію куркуля як класу. А це означало з його вуст реальну передумову для побудови безкласового суспільства. Трьома роками пізніше, в 1937 р., була проголошена нова конституція, названа Сталінською.

Рік нашого навчання співпав зі скасуванням карток і різким поліпшенням постачання міста, що викликало помітний підйом духу у населення. Офіційно відбулося зняття суворого обмеження прийому до університетів дітей «колишніх» великих власників будинків, куркулів, служителів культу і навіть дворян. А ще вчора для цього їм був потрібний солідний робочий стаж. Практично ж такі в інститути потрапляли одиниці. Більшість сімей «колишніх» були завчасно заслані.

Час нашого навчання міг бути віднесений до найбільш благополучного. Ми не знали продовольчих труднощів. Більшість з нас жили під покровом своїх батьків. Той, хто жив у гуртожитку, отримував стипендію. Але, починаючи з 1936 року всі студенти, які мають відмінні оцінки, ставали теж стипендіатами. Цьому сприяв експеримент, проведений наркоматом вищої освіти. Він полягав у скасуванні оцінки «добре», при збереженні «відмінно», «задовільно» і «незадовільно». І звичайно ті, хто тягнув на «добре» докладав максимальних зусиль, щоб за рахунок посидючості і зубріння отримати вищу оцінку. Був підвищений і розмір стипендії. На четвертому курсі стипендія становила 100 рублів, а під час дипломування – 150 руб. Порівняємо розмір стипендії з такими цифрами: вартість булки-сайки, яка називалася франзоль, становила 7 копійок, а кілограм червоної кетової ікри – 15 рублів. Жили ми привільно, скоріше безтурботно. Від нас вимагали хороших показників в навчанні. Разом з тим створювали всі умови для того, щоб студенти могли присвятити вільний час індивідуальним захопленням: самодіяльності, технічної творчості, літературної діяльності.

Улюбленим для нас місцем активного відпочинку в літній час, як і всіх студентів інших інститутів, був парк імені Шевченка. За звичкою жителі іменували його по-старому – Потьомкінським. Недалеко від парку вздовж узбережжя Дніпра зросла вулиця водних станцій. Одна з них належала ДІБІ. Від неї потрапити на човнах на пляжі поблизу розташованих островів було доступно всім.

У нашому спільному огляді ми торкнемося деяких сторін студентського життя і подій довоєнних років, які залишили глибокий слід в історії ДІБІ. В описуваних подіях брали активну участь студенти попереднього нам потоку.

Технічна творчість. У студентській діяльності 1930 – 1940 рр. технічна творчість відігравала важливу роль. У 1934 році, коли наш потік перебував на 1-му курсі, виникла ідея спорудити парашутну вишку на плоскому даху чотириповерхового открилку навчального корпусу. Втілити задум у життя взялися наші студенти. Серед них був і досвідчений парашутист Ластавицький. В осінньо-весняні періоди тут на даху проводилися заняття з фізкультури.

Стрибки доставляли нам чимале задоволення. Запам’ятався епізод зі студентом попереднього потоку Ісаком Мінделем. Його група здійснювала стрибки. Коли він наблизився до стартового майданчика і на нього наділи лямки, він подивився вниз, злякався і сказав: «Про зістрибнути не може бути й мови». Цей вислів став прозивним серед нас. Проіснувала вишка лише один сезон. Після невдалого приземлення однієї зі студенток, вишка була скасована.

Більш зрілим захопленням стало створення інститутського радіовузла. Тоді це було сміливим новаторством, запозиченим із заводу, де вже функціонував подібний радіовузол. Серед інститутів міста в ДІБІ радіовузол був першим. Створили його студенти-ентузіасти і, перш за все, нашого потоку. Вирішальне слово для втілення ідеї було сказано професором О. А. Гармашем, який очолював навчальний процес в інституті. Коли до професора прийшла делегація студентів за затвердженням проекту і кошторису, він відкинув проект, який передбачав скромну апаратуру і несподівано зажадав включення до кошторису найдосконалішого, хоча і більш дорогого обладнання.

Від радіовузла передачу можна було слухати по всіх аудиторіях через встановлені там репродуктори у вигляді чорних тарілок з товстого паперу. Інших репродукторів у той час не знали. Крім ретрансляції центральних і міських передач, у великі перерви випускалася Загальноінститутська радіогазета. Вечорами в робочих приміщеннях, призначених для курсового проектування, з радіовузла програвали платівки улюблених пісень, арій і, звичайно, бальних танців. Чергували в радіовузлі по черзі самі студенти, з переважанням з нашого потоку.

Захоплення багатьох студентів водним видом спорту сприяло створенню університетської водної станції силами студентів. Серед ентузіастів виникла смілива думка: споруди багатомісної яхти з трюмом для можливості тривалих походів по Дніпру. Для здійснення задуму була створена група з захоплених студентів на чолі з Володимиром Кукушкіним. Багато часу пішло на проектування яхти з використанням спеціальної літератури, але ще більше на її будівництво. Яхті дали ліричне ім’я «Коломбіна». Зовнішня обшивка з дошки вимагала застосування корозійностійких заклепок. Для шайб застосували копійки. До збору копійок були залучені всі.

Участь в походах по Дніпру. Шлюпковий спорт у ДІБІ набув найбільшого поширення. Перший такий похід відбувся влітку 1935 року. Прийняли в ньому участь 22 учасники на п’яти шлюпках по маршруту: Дніпропетровськ – Одеса –Дніпропетровськ. З них п’ять осіб належало нашому потоку (в складі І. С. Кацнельсон – керівник походу, М. Феденко, Р. Островський, В. Кухаренко та М. Манулкіна. Детально про цей похід викладено в спогадах Лариси Вавренюк, збережених в музеї ДІБІ. похід обмежився Херсоном, не досягнувши Одеси, через шторм на Чорному морі.

Великі надії, які покладали на закінчену яхту «Коломбіна», виправдалися лише частково. Походи на ній відбувалися до дніпровської греблі у м. Запоріжжя влітку 1936 року.

Запланований похід Дніпропетровськ – Київ, через обміління Дніпра, обмежився м. Кременчуком. Можливо і ходові якості яхти виявилися недосконалими.

До ентузіастів будівництва яхти і участі в походах на ній, слід віднести Ніну Алексюшину. В інституті вона була популярною і як перша парашутистка ДІБІ.

Але найзнаменитішою подією з’явився воістину легендарний шлюпковий похід протяжністю 7000 км. Він охоплював значну частину європейської території країни. Відбувся він у 1937 році. Його маршрут починався від Дніпропетровська вниз по Дніпру, потім через Чорне і Азовське моря, вгору по р. Дон, Цимлянському водосховищу, по каналу Волга – Дон, і вгору по Волзі через Московське море до Москви. Від Москви до м. Смоленська шлюпки були перевезені на ж/д платформах і звідти вниз по Дніпру до рідних місць.

Загін учасників налічував 6 осіб, що розмістилися на одній трьохвесловій морській шлюпці. Серед нашого потоку взяли участь: Ростислав Островський, Михайло Феденко, Володя Кухаренко. Від попереднього потоку: Кириченко (капітан), Ж. Жилюк і К. Голіков. На півдорозі змінив вибулого з походу Костянтина Голікова наш Володимир Кукушкін.

Урочистими були проводи на водній станції ДІБІ, звідки стартували учасники. Зібралося близько сотні студентів. Відбувся імпровізований мітинг з усіма формальностями. Короткі репортажі про похід публікувалися в «Комсомольській правді». З розповідей учасників ми знали, що найбільш важким було подолання течії Дону і особливо Волги. У Москві відбулася зустріч в ЦК комсомолу. Випробуванням стало і подолання хвиль Чорного моря.

Ще більш урочисто пройшла зустріч героїв, на яку прийшли багато вболівальників. Деякі з них сідали на човни і виїжджали за кілька кілометрів вперед. А один з них – Дмитро Руднєв, самотужки попрямував з ранку до Верхньодніпровська, де першим зустрів учасників. Після закінчення інституту він, будучи учасником ВВВ, загинув в битві за Берлін.

З трепетом чекали повернення учасників, а побачивши їх на горизонті, раділи як діти. У поході нам бачилося щось романтичне, що виходило далеко за рамки повсякденного, буденного.

Самодіяльність. Самодіяльність в ДІБІ завжди була на почесному місці. Для підготовки самодіяльності в інституті існувало кілька гуртків, серед яких користувалися успіхом: драматичний, хореографічний, художнього слова. Активно брали участь в них і студенти з нашого потоку. Однак, лауреатами міських та обласних оглядів інститутів міста ставали не всі. У нашому потоці ними були впродовж навчання: Ніна Чумак, яка виконувала вірші з імітацією дитячого голосу. І хоча на початку відчувався вплив відомої в довоєнні роки Рини Зеленої, виконання її було самобутнім. З художнім словом успішно виступав Марк Шнеєрсон. Особливо запам’яталися в його виконанні уривки з «Мертвих душ» Гоголя. Тріумфальним був танцювальний виступ дуету нашого Натана Лазермана спільно зі студенткою суміжного старшого потоку Зінаїдою Степановою. Гордістю інституту була в їхньому виконанні друга рапсодія Ліста. За участю студентів кількох потоків була поставлена п’єса О. Корнійчука «Чудесний сплав». Ми пишалися нашими лауреатами.

Зали, де проводилися огляди, завжди були переповнені. На суботніх вечорах відпочинку нерідко проводилися концерти силами самодіяльності. Іноді ці вечори тривали всю ніч до першого трамвая. Особливою популярністю користувалися бальні танці.

В історії нашої самодіяльності були і курйози. Так сталося з танцювальним ансамблем, учасники якого підготували поспішно сюїту «Ой лопнув обруч». На міському огляді в будівлі готелю «Спартак» на розі вулиць Садової та проспекту К. Маркса, учасникам номера, почувши бурхливі оплески, здалося, що виступ був успішним. Від радості почали обніматися, але, на жаль, оплески виходили від наших вболівальників заради моральної підтримки. Упевнені в перемозі, учасники вітали один одного. Яке ж було розчарування, коли журі оголосило «двійку» за номер. Довго існував жарт, ніби соліст ансамблю Натан Лазерман під час виконання увійшов в раж і, замість українського гопака, продемонстрував лезгинку.

Масове захоплення студентів самодіяльністю досягло свого апогею в 1937 р., у зв’язку з підготовкою до сторіччя смерті О. С. Пушкіна. Сценарій був складений у вигляді фрагменту за твором «Євгеній Онєгін». Вперше за багато років Пушкіну було повернуто ім’я великого поета.

Ідея, сценарій та сама ініціатива належали нашому і попередньому потоку. Серед зачинателів вкажемо ім’я Костянтина Хохолєва і від нашого потоку Сергія Сеньковського. Масову участь в постановці брав і наш потік. Підготовка велася кілька місяців. З оперного театру був запрошений балетмейстер, який навчив нас виконанню полонезу, фігурного вальсу і навіть мазурки.

Було орендовано кілька сотень комплектів костюмів, що відбивали дійових осіб в поемі Пушкіна. Неоціненну послугу постановки надав інститутський радіовузол. Музика була чутна в усіх ділянках. Подія знайшла своє відображення в обласній газеті. Про нього заговорили в усіх інститутах міста.

У сценах постановки зберігався пушкінський текст. Провідні ролі з нашого потоку виконували Ніна Чумак, Герке, Н. Лазерман, С. Сеньковський і ін. Останній підготував для музею поетичний опис Пушкінського балу. У роки навчання Сергія ми знали як поета-любителя.

Про деякі культурні заходи, що проводилися в ДІБІ в актовому залі. До війни будівля інституту була невеликою і представляла собою лише частину задуманого проекту. Його автором був Генріх Львович Швецько-Вінецький, який керував однією з проектних організацій і читав у нас архітектуру.

Всі заходи проводилися в єдиному універсальному залі, званому актовим. Вирішений він за типом конференц-залу з круто піднімаючими сидіннями, розташованими віялом. По суботах тут, як правило, проводилися концерти силами артистів дніпропетровських театрів, або студентської самодіяльності. Невід’ємною частиною вечорів були бальні танці під музику платівок, що передаються з радіовузла. Переважали фокстроти і танго, серед яких улюбленими були «Бризки шампанського», «Сутінки», «Стомлене серце» та ін. Танцювати ми любили. Навчали нас танців брати-близнюки Кривицькі. Було їм близько тридцяти, вишукано одягнені. Навчали вони танцям і в інших інститутах. З чуток ми знали, що в нашу країну вони приїхали з Туреччини. Незабаром однак їх в місті не стало. Подейкували «нібито вони були шпигунами».

В актовому залі нерідко проводилися публічні лекції на різні теми – міжнародні, моральні, про мистецтво і ін.

Запам’яталися дві лекції Сарабянова в 1935 – 1936 рр. – автора першого підручника з діалектичного матеріалізму. З його слів ми дізналися, що ще до революції він був в дружніх відносинах з М. Горьким.

Тема першої лекції стосувалася побудови соціалізму в нашій країні. Лектору було далеко за 60. За зовнішнім виглядом відчувалося, що здоров’я його було сильно підірвано; сприйняття посилювалося майже повною втратою голосу. Незважаючи на це, під час лекції він зачаровував усіх. У залі панувала повна тиша і вимовлені ним ледве-ледве чутні хрипкі звуки, перетворювалися в виразні, всім зрозумілі слова. Нас здивувала невимушеність його виступу. Він зняв піджак і, не припиняючи викладу то піднімався до самих верхніх рядів по крутому ступінчастому проходу, то опускався вниз до столу. Ніхто не засуджував його за цей не рекомендований лекторський прийом. Виступ Сарабянова влив в наші душі віру в світле майбутнє, посилював любов до Батьківщини.

На наступний день ми поцікавилися про його авторство підручника з діалектичного матеріалізму і переконалися в цьому по картотеці інститутської бібліотеки. Самої книги ми не бачили. Святинею для нас був підручник «Питання ленінізму». У ньому найважливішим була четверта глава «Діалектичний і історичний матеріалізм», яку, як нам пояснили, написав сам Сталін. Всьому, що там було написано, ми вірили і окремі місця вчили напам’ять.

Друга лекція була прочитана тижнем пізніше. Присвячена вона була темі, яка не зустрічалася в той час, «Про любов і дружбу».

До Сарабянова виступати на цю тему ніхто не наважувався, вбачаючи в ній відгомін міщанства. На цей раз зал ломився від тих, хто прийшов і не тільки наших, а й студентів з інших інститутів, які заповнили всі проходи. Лектор показав на прикладі життя багатьох революціонерів, що справжня любов нерозривно пов’язана зі спільністю цілей і революційною діяльністю. Вони-то і підсилюють справжню відданість і дружбу. У лекції були відображені свіжі швидкоплинні враження лектора від бачених в нашому місті взаємин між молодими людьми, позитивних і потворних.

Безперечно й те, що якісні добрі насіння були посіяні в наші душі лекціями Сарабянова, що позначилися на формуванні нашого світогляду. Але про самого Сарабянова ми більше нічого не знали. Говорили ніби його репресували.

Було б необ’єктивним вважати наше життя в студентську пору занадто благополучним і безтурботним. В кінці 1936 р. і першій половині 1937 р. нам довелося стати мимовільними свідками потрясінь, відомих під ім’ям «Єжовщина».

Подібно урагану, який раптово нагрянув, ім’я Єжова змушувало здригнутися багатьох партійних і державних діячів, не залишивши в спокої і провідних викладачів вищих навчальних закладів.

Єжов, про якого раніше ніхто й не чув, постав раптово в особі наркома внутрішніх справ. На цій посаді він змінив оголошеного ворогом народу Ягоду. Нового наркома звеличували до небес за нещадне викриття політичних, а значить і класових ворогів. При висуванні кандидатів до Верховної Ради Єжова ми, зібравшись в актовому залі, при згадці його імені, довго аплодували. Потім хтось, за заздалегідь розробленим сценарієм, викрикував: «Хай живе Сталінський нарком Єжов!» І знову тривалі оплески.

Ті, хто в цей період був у зрілому віці, запам’ятали всюди розклеєний плакат під назвою «Ежовы рукавицы». На ньому були зображені рукавиці з їжакової шкури, котрі тримали разючий меч.

До ворогів народу відносили багатьох, хто займав керівні посади, в тому числі і тих, кого ще вчора представляли до нагороди з врученням вищих орденів. Ворогами були оголошені маршали – прославлені полководці: Блюхер, Тухачевський, Якір; керівники партії – Постишев, Коссіор та багато інших.

Ми вірили, що всі вони хотіли зрадити нашу Батьківщину. Вважали своїм обов’язком тісніше згуртуватися під прапором Сталіна, непохитного ленінця, ведучого нас до соціалізму.

До чорного списку потрапив і 1-й секретар Дніпропетровського обкому партії – Хатаєвич. Ще недавно його портрети і гіпсові погруддя прикрашали вітрини магазинів і алеї парків, і раптом зарахування його до лику ворогів народу. Як наслідок, зривалися його портрети і розбивалися на шматки гіпсові погруддя.

Краєм торкнулася «Єжовщина» і нашого інституту. З посади директора ДІБІ Петро Вєтров був переведений на посаду секретаря Дніпропетровського міськкому КП (б). Проте в 1937 році його заарештували і засудили до розстрілу.

В усіх інститутах проводилися відкриті обговорення деяких провідних викладачів, на яких були заведені «справи». Найважливішим звинуваченням було найменше нелояльне висловлювання по відношенню до Сталіна.

У президії перебували представники райкомів, міськкомів. А обвинуваченому відводилося місце за кафедрою. Бути присутнім на «судилищі» пропонувалося і студентам.

Закарбувалося заслуховування «справи» над професором Гармашем – завучем ДІБІ. Він був вельми шанований і, мабуть, самий прогресивний діяч і вчений інституту, який мав фундаментальні праці. Головне обвинувачення, пред’явлене йому, полягало в виїзді на полювання на інститутській машині і незаконному витрачанні пального. Свідком і обвинувачем виступив водій машини. Навряд чи він вчинив так з власної ініціативи. Професор О. А. Гармаш не виправдовувався, дипломатично визнав свою провину і обіцяв більше не повторювати її. «Діло» професора було припинено.

Одночасно було запропоновано на всіх кафедрах проводити надзвичайні засідання з обов’язковою присутністю всіх викладачів і лаборантів. Розбору піддавався кожен з них. В результаті подібної перевірки деякі викладачі були репресовані.

Незабаром, як і слід було очікувати, «Єжовщина» лопнула подібно мильній бульбашці. Канув в Лету і сам Єжов. Незабаром в інститутах, як і по всій країні, життя було нормалізовано.

Чи маємо ми право промовчати потворне явище «Єжовщини»? І хіба саме явище обмежується особистістю Єжова?

На наших очах відбувалося щось незрозуміле: прославлених діячів раптом змішували з брудом, перекреслювали всі їхні заслуги і фізично знищували, попередньо навішуючи їм ярлики «ворогів народу». А невідомих осіб, часто сумнівних, що не володіли високими моральними та іншими якостями, звеличували, нагороджуючи орденами, а потім спокійно скидали, як непотрібну іграшку, з п’єдесталу, не викликаючи ні в кого жалю.

Новим директором ДІБІ в 1937 році був призначений начальник сектора залізобетонних конструкцій «Промбудпроекту» Мойсей Юрійович Карчемський. На цій посаді він залишався до 1953 року. Глибокого сліду на цій посаді він не залишив, ні як вчений, ні як організатор, але був людяним і вмів ладити з людьми.

Промайнули роки навчання. Наближалася пора дипломного проектування. Роздані теми і оголошена запланована виробнича екскурсія в Москву на початку 1939 року, в останні канікули. У Москві надавалася можливість збору матеріалу до дипломного проекту.

Для більшості поїздка в столицю була першою. Нас гостинно зустрів і надав гуртожиток Московський інженерно-будівельний інститут.

У перший день приїзду в Москву, після влаштування в гуртожитку, нам не терпілося стикнутися до святих місць столиці: з Красною площею, мавзолеєм Леніна, Кремлівськими вежами з рубіновими зірками. Повної таємничості залишався Кремль, куди доступ був закритий.

Перебуваючи на головній площі столиці, нас охопило трепетне почуття при думці, що там, за Кремлівськими стінами, знаходиться Йосип Віссаріонович Сталін – великий продовжувач справи Леніна, вождь світового пролетаріату.

Ми вірили в його геніальність і непогрішність, а значить і святість, були готові відгукнутися на будь-який його заклик, чи думали ми тоді, що його ореол, увічнений величними пам’ятниками і гіпсовими копіями, буде похитнутий в середині 1950-х років, що йому дадуть титул «культу особи», а самі пам’ятники будуть скинуті?

Незабутнє враження справило на нас метро. Тоді вже діяли дві радіальні лінії. Подібного не було ні в одному місті. Жалкували, що готується до відкриття в 1939 році Всесоюзна сільськогосподарська виставка, не була закінчена.

Основним нашим професійним об’єктом була постійно діюча будівельна виставка на набережній Фрунзе. Для нас сюди був відкритий повсякденний доступ і відвідування її було для нас навчанням. Найбільше нас привертав великий макет, відображав пересувку будівель. Ця проблема була включена в тематику дипломних проектів. Але ще важливіше для нас було побачити пересувку будівель в натурі на вул. Горького. Пересуванню ми зобов’язані збереженню ряду унікальних будівель і вирішення проблеми розширення магістральної вулиці Горького. Ми вважали, що нам пощастило, тому що в наступні роки до подібного роду пересування практично не вдавалися.

Рівень механізації будівництва, навіть в столиці, залишався невисоким. Не було мови про баштові крани. Збірні залізобетонні конструкції практично не застосовувалися. Поняття ж про великопанельне житлове будівництво було в зародковій стадії, те ж з механізованою технологією на заводах ЗБВ. Не було мови про масове індустріальне будівництво висотних будівель.

Повертаючись з Москви, ми приступили до дипломного проектування. Кожній групі була вироблена окрема аудиторія на верхньому поверсі, тут же розміщувався і читальний зал. У своїх приміщеннях ми жили з 9-ї години ранку до пізнього вечора, а іноді й ночі. Вахтери, обходячи в другій годині ночі аудиторії, не турбували нас.

Напружена розумова робота в період дипломного проектування вимагала періодичної розрядки. Найчастіше нею ставало програвання платівок популярної музики, що передавалася з радіовузла. Всі ми підспівували знайомим мелодіям, а наші штатні «співаки», яких природа нагородила хорошими голосами, перетворювалися в солістів. Особливо відзначалися Варя Чміль і Гольштейн. У суботні вечори дипломники не пропускали танці, що проводилися в інституті.

Якщо говорити на чистоту, популярним серед чоловічого складу дипломників був ще один вид розрядки. Йдеться про кілька азартних ігор в «стаканчик». Виникла вона стихійно, тому що про наш варіант, про неї ніхто раніше не чув, хоча її елементи запозичені з гри в «чеку». Але проходила вона на звичайній креслярської дошці.

Укладений на долоню п’ятак підкидається ударом цієї долоні об нижній край дошки. Посеред дошки встановлювалася стопка з «двійок». Право розбивати стаканчик завойовував той, чий п’ятак виявився всіх ближче до стаканчика, не стикаючись з ним. Якщо, хто при вибиванні п’ятака порушить правило, повинен був подвоїти ставку. До гри допускалося не більше чотирьох осіб. Зазвичай створювалося кілька команд. Кожна розігрувала свою кульку. А навколо гри групувалися вболівальники. Захоплення було обопільним. Головний підсумок – «відключення». А воно тут було в наявності.

Майже місяць тривав захист дипломних проектів. З плечей звалилася важка ноша п’ятирічного навчання, про яке ми довго будемо згадувати, частіше з вдячністю. Перед нами відкривалася принадна, але невідома дорога самостійної, інженерної діяльності. Яка вона буде, ми представляли дуже смутно. Для багатьох треба було вирішити і особисте життя.

Завершальним акордом нашої інститутської епопеї з’явився прощальний вечір, що тривав до ранку. Нашому випуску було надано спеціальне право (перше і останнє) на проведення вечора в читальному залі, розташованому над актовим залом. Столи і шафи з книгами були винесені за межі приміщення, яке раптом постало надзвичайно просторим.

На прощальний вечір ми запросили багатьох викладачів: тих, хто вірив в нас і для яких ми не були всі ці роки бездушними студентами-одиницями. По довжині залу в кілька рядів були встановлені безперервним ланцюжком столи, зберігаючи широкий прохід по периметру залу для танців.

В урочистій обстановці було виголошено багато теплих слів. А коли пролунав перший вальс, ніхто не залишався байдужим. Танцювальну музику передавали з того самого радіовузла, в створенні якого ентузіасти нашого випуску внесли колись вагому лепту.

Незвичайним було бачити наших суворих, а тепер уже колишніх екзаменаторів, танцюючих тепер уже з колишніми нашими студентками. Ми відчували і бачили по очах, що більшість викладачів відтепер ставали нашими старшими товаришами.

У свою чергу, ми зберегли до них на все життя любов і повагу. Серед танцюючих пар були і ті, хто скріпив подружні узи на все життя. Танці змінювалися піснями, пісні – танцями.

Розлучалися під ранок, цілуючись з подругами і обіймаючись з соратниками, не припускаючи, які суворі випробування підстерігали нас в недалекому майбутньому.

Через два роки німецькими фашистами була розв’язана кровопролитна для нашої Батьківщини війна. Тим, кого призвали в армію, довелося пройти нелегкі фронтові дороги. Не всім судилося повернутися додому. Мало заспокоювала старовинна розрада: «Від долі не втечеш».

Але і ті, хто за інститутськими путівками були спрямовані в суворі регіони Уралу і Сибіру зазнали випробувань. У найважчих кліматичних і продовольчих умовах вони справді поділяли долі бійців. При обмеженому хлібному пайку, відсутності теплого одягу та взуття, наші молоді інженери керували спорудженням нових і реконструкцією існуючих промислових корпусів, пристосовуючи їх за найкоротший термін під евакуйоване обладнання, забезпечуючи фронт зброєю.

Всі, хто після війни залишився живий і зберіг сили, працювали так само самовіддано по відновленню народного господарства.

По різному склалося особисте життя у наших випускників. Не всім дісталося, а вірніше – не у всіх зберіглося завидне здоров’я, не всі могли похвалитися благополучними сім’ями. На довершення всього і до нас із середнім віком 70 – 75 років напередодні 50-річчя закінчення ДІБІ, підкрадається фізична старість. З нею, як це не сумно, доводиться рахуватися.

І все ж відчуття не дарма прожитого життя, а головне – посильну участь в суспільному житті, підбадьорює нас, дає моральне задоволення.

Співдружність випускників нашого потоку не припинялася і після війни. Починаючи з кінця 50-х років, ми збиралися в Дніпропетровську через кожні п’ять років, відзначаючи 20, 25, 30-річчя закінчення ДІБІ. Координував наші зустрічі постійно діючий оргкомітет у складі Соломона Іоффе (голова), Рої Файбусовіч (Звеніна) і Михайла Кутєпова.

У призначений день і годину ми, міські і приїжджі, збиралися біля головного входу ДІБІ, проводили офіційну частину в актовому залі або в кабінеті ректора, на якому присутній хтось із проректорів, а також запрошені наші викладачі. Довгий час почесним гостем був колишній директор – Карчемський. Іншу частину вечора ми проводили в одному з ресторанів, в виділеному для нас окремому залі.

На наступний день ми здійснюємо автобусну екскурсію по місту. Гідом завжди був наш випускник С. Іоффе. На одній із зустрічей був зафрахтований річковий катер для екскурсії по Дніпру. Не забували ми і парк ім. Шевченко.

На зустрічах ми згадували студентські роки, а точніше – найбільш яскраві події далеких довоєнних років, поминали загиблих у ВВВ і до часу пішовши з життя товаришів. Оживляючи пам’ять про студентські роки, ми всі ці роки зберігали живий інтерес до минулого.

3 1984 року ми відзначали 45-річчя нашого випуску. Пора було додумати про наш громадянський обов’язок створити «Збірник спогадів», складених з машино друкованої рукописів. Передбачалося, що в ньому зміг взяти участь кожен бажаючий.

Серед нас були і ті, хто був близький до виникнення інституту, на чиїх очах відбувалося становлення нового інституту. Це колишні учні будівельного технікуму і конструктора «Промбудпроект», звідки формувалися перші викладачі.

На жаль, збірка не відбулася через незібраність товаришів. Винятком можна назвати трьох. Це перш за все Сергій Сеньковський, який присвятив свої спогади Пушкінському балу в 1937 році. Рукопис він передав музею. Про самодіяльність в довоєнні роки, короткі спогади, скоріше у вигляді звіту, написані Ніною Чумак. Хотілося освіжити опис характеристиками учасників цікавими епізодами, атмосферу тих днів. Від Соломона Іоффе очікувалося відновлення вигляду міста на початку 30-х років. У роботі він дав аналіз, з точки зору архітектури, нових будівель 30-х років і післявоєнного періоду із зазначенням їхніх авторів. Тому первісна тема не знімається з порядку денного, тим більше, що перебудова Дніпропетровська триває швидкими темпами з одночасним зростанням населення, що збільшився зараз більш, ніж в 2 з гаком рази, в порівнянні з 1938 роком. А ще на початку 30-х років Дніпропетровськ, в основному, залишався дореволюційним. У місті переважали: одна-двоповерхова забудова, міський транспорт обмежувався трамваєм, але в той час він задовольняв потребу міських жителів.

Невпізнанним став Дніпропетровськ після війни. Його гордістю є проспект К. Маркса, включаючи його центр з трибунами, вокзальна площа, набережна. Розвиток міста буде змінювати вигляд міста і надалі. Але нам дорого те, що закарбувалося в молоді роки. І це «щось» слід зберегти як зв’язок часів.

Сьогодні ми, випускники ДІБІ 1939 року, відзначаємо свій півстолітній ювілей. У кожного з нас свій пройдений шлях, свої симпатії, свої ідеали. Об’єднує ж нас спогад про світлу студентську пору. І тепер через 50 років, що визначають наше сьогодні від тих днів, ми здатні тверезо оцінити студентську молодість з її радощами й сподіваннями на майбутнє.

З гордістю дивимося ми на найдорожчу нам реліквію – дипломний значок ДІБІ, як символ молодості, спеціальності та служінню Батьківщині.

Б. І. Труба,

випускник ДІБІ 1939 року.

Написане в 1989 році

?>
вверх