ОЛЕКСАНДР АНАТОЛІЙОВИЧ МІРОШНИЧЕНКО

ОЛЕКСАНДР АНАТОЛІЙОВИЧ МІРОШНИЧЕНКО

(1935 – 2002)

Доктор архітектури (1996), професор (1992), член-кореспондент Української академії архітектури (1992) та Академії будівництва України (1994), член Національної спілки архітекторів України та містобудівних рад міста й області. Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1959).

В академії працював з 1966 року: асистент (1966 – 1969), аспірант (1969 – 1972), доцент (1972 – 1979), завідувач кафедрою архітектурного проектування (1979 – 2002).

Наукові дослідження в галузі містобудування, районного планування ландшафтної архітектури, планування сільських населених пунктів.

Автор, співавтор, керівник і виконавець 69 архітектурно-містобудівельних проектів у м. Дніпропетровськ та Дніпропетровській області. Підготував понад 40 наукових праць, у тому числі 3 монографії.

(Публікується за матеріалами: Академії будівельних кадрів – 75 років: Нариси історії Придніпровської державної академії будівництва та архітектури / за ред. проф. В. І. Большакова; авторський колектив: Г. Г. Кривчик, В. С. Алефіренко, В. А. Бабенко та ін. – Дніпропетровськ: ПДАБА, 2005. – 416 с.).

***

«Вивчення історії має сенс, якщо його підсумком стануть відомості, які допоможуть осмислити сьогодення і заглянути в майбутнє. Архітектура – вдячний матеріал для цього. Є в ній і проза життя, і політ фантазії, і економіка, і політика … куди ж без неї». Так починає свою розповідь про О. А. Мірошніченка його учень, однодумець, сьогодні старший викладач кафедри архітектурного проектування та містобудування С. І. Подолинний.

«За глаза мы часто называли его просто «Мирон», опуская большую часть такой длинной и не очень гармоничной антропонимики: «Мирошниченко Александр Анатольевич». Казалось бы, уничижительная форма. Тем не менее, в сознании коллег она не воспринималась обидной или недостойной. Наоборот, это слово как-то даже ласкало слух…Мирон. Почему так происходило? Пожалуй, только сейчас стал понятен смысл этого народного творчества. В этом слове слышалось: мир он, он – это мир, мирный человек, человек мира. А это стабильность, порядок, безопасность. Он обустраивал вокруг себя жизнь по законам добра. Именно по отношению к его личности такое упрощение было естественным и очень емким по смыслу».

Продовжуючи розповідь, С. І. Подолинний писав.

Яким би складним не уявлявся з ранку майбутній робочий день, від однієї думки, що на кафедрі ти зустрінеш таку добру і чуйну людину, на душі ставало спокійно і легко. Його неймовірна по глибині і розмаху доброзичливість згладжувала всі вибоїни кафедрального буття.

За твої помилки не наганяй і, вже тим більше, не образи, а пошук способів виправити помилку. У важку життєву мить не охі та ахі, а конкретна ефективна допомога. А в застілля, на відпочинку – це весела, компанійська людина з м’яким, вишуканим гумором, здатна розсмішити будь-яку компанію.

МАСШТАБНІСТЬ МИСЛЕННЯ

Далекоглядність, уміння побачити в мішурі повсякденності важливі і якісь головні суттєві, значимі тенденції відрізняли його як особистість, як архітектора-містобудівника, як вченого. Рішучість і послідовність у виконанні своїх задумів – це теж про нього.

У жовтні 1994 року на базі архітектурного факультету ДІБІ проходить 3 Всеукраїнський огляд-конкурс дипломних робіт випускників архітектурних факультетів країни. Ініціатором його проведення та головним організатором став Олександр Анатолійович Мірошниченко. Це був перший повноформатний конкурс на кшталт тих, що щорічно проходили на Всесоюзному рівні. У 1992 і 1993 роках в форматі розширених конференцій у Львові та Києві збиралися представники кількох українських вузів. Але це були просто семінари з вельми обмеженою професійною програмою.

У період гострої економічної кризи, ідея проведення форумів, із залученням усіх архітектурних факультетів країни, здавалося проблематичною. Висловлювалися пропозиції зовсім відмовитися від практики проведення повномасштабних оглядів. Олександр Анатолійович зумів переконати колег з Київських вузів і керівників Спілки архітекторів України в необхідності проведення повновагих оглядів-конкурсів. Упевненості йому зраджувала підтримка його ініціативи, яку він отримував від ректора ДІБІ В. І. Большакова.

Конкурс відбувся. Зібралися представники практично всіх архітектурних факультетів України. Хід огляду, його підсумки, враження від нього – показали правильність позиції Мірошниченко, його далекоглядність і незвичайні організаторські здібності.

Така ось діяльність і активна життєва позиція проявилася в діяльності Мірошниченко не перший раз. Сам прихід його в вузівську систему теж показовий, як дар бачити далі і глибше колег, розуміти вимоги часу, вміння вибирати головні напрямки. Після закінчення архітектурного факультету КІБІ він працював в ПГП. У майстерні відомого архітектора В. А. Зуєва молодий фахівець бере участь в розробці проектів забудови нової набережної р. Дніпро. Поряд з проектною роботою виконує їх графічне оформлення. Маючи дар художника і прекрасну мальовничу підготовку, стає одним з головних фахівців з підготовки демонстраційних планшетів. Ця вельми специфічна область роботи архітектора і йому вона дається особливо легко. Але робота обмежена специфікою типового проектування, творчій натурі тісно в рамках жорстких нормативних обмежень. Коли з’являється можливість перейти на роботу викладачем в ДІБІ (ПДАБА), А. А. Мірошніченко приймає запрошення.

Він серед тих викладачів, які працюють з першою групою архітекторів. Але і тут допитливий розум і тонке художнє чуття підказують необхідність йти далі. У 1968 році він вступає до аспірантури МАрхІ. У 1972 році успішно захищає дисертацію кандидата архітектури.

У 1977 році О. Б. Петров рекомендує О. А. Мірошниченка на пост завідувача кафедри АП. Він приймає цей непростий виклик долі, адже треба змінити на найважливішому посту легендарну особистість. Треба розвивати досягнення, долати неминучі труднощі. І йому це вдається.

Керував кафедрою Олександр Анатолійович якось по-своєму. «Руками по повітрю вже точно не водив», а першим впрягався в роботу. Строгих розпоряджень і грізних наказів кафедра не знала. Все, що там, на другому поверсі, гриміло і бухало, до нас доходило в розумній, систематизованій, адаптованій до можливостей кафедри формі. Його керівництво було малопомітним. Складалося враження, що все робилося, само собою. Напевно, це ознака вищого пілотажу в організації ефективної діяльності.

У той час дніпропетровська архітектурна школа відрізнялася високим ступенем зв’язку з архітектурною практикою. О. А. Мірошниченко цю сторону роботи переводить систему. Для роботи на кафедрі запрошуються провідні архітектори з проектних інститутів. Користуючись авторитетом серед колег, він не тільки показав себе людиною з ідеями, а й вмілим реалізатором. Під «його руку» до педагогічної роботи залучаються кращі архітектурні кадри міста. У 1985 році організовується кафедра на виробництві в ДПІ «Днепрогражданпроект».

Такий тісний зв’язок з архітектурно-містобудівної практикою йде на користь не тільки студентам, які з особливим завзяттям навчаються. Активніше починає вестися і наукова робота. Проблеми реального архітектурно-містобудівної справи «провокують» і оголюють проблеми, дають поштовх наукової діяльності, стають каталізатором наукової діяльності кафедри і факультету. У ці роки починають активно займатися науковими дослідженнями В. В. Воробйов, О. С. Шило, О. І. Бондаренко, С. І. Подолинний, О. В. Бризгалова, Г. П. Шарій. Поступальний розвиток цього вектору розвиток кафедри переривається … 90-ми.

Не всі витримали цієї гонки, багато «зійшли з дистанції», але не О. А. Мірошниченко. Не дивлячись на вкрай несприятливі обставини, він продовжує наполегливо працювати над докторською дисертацією. Важливими віхами цього шляху стають отримання звання професора в 1994 році, а до цього обрання в члени-кореспонденти академії архітектури, отримання кафедрою статусу колективного члена академії архітектури, вихід книги «Наше місто» у світ.

У 1996 році успішно захищає дисертацію доктора архітектури. На той момент в Україні налічується близько двох десятків докторів архітектури. У регіоні він єдиний. Матеріали дисертації послужили основою підготовки книги «Рекреаційні зони».

Кінець 1990-х – початок 2000-х років – час радикального розширення міжнародних контактів в академії. У планах ректора В. І. Большакова і декана О. В. Челнокова архітектурному факультету одну з провідних ролей.

Розуміючи доленосну значущість цієї програми, О. А. Мірошниченко активно включається в роботу. Для одного з перших форумів він придумує емблему, сам її виконує. Він не тільки активний учасник підготовки, а й учасник численних зустрічей, семінарів, конференцій.

На кафедрі ним запускається механізм постійної активної участі студентів і викладачів в реалізації програм міжнародного співробітництва.

МАНІПУЛЯТОР СВІДОМОСТІ

Друга половина дев’ятисотих років. Гострий період «незалежної» хвороби минув. Ілюзії щодо нового «світлого майбутнього» і «солодкого» капіталістичного життя залишилися позаду. Всі зосередилися на локальній задачі виживання в кожному конкретному дні. Минуле пішло безповоротно, а про майбутнє краще було не думати. У такому режимі жило більшість народу, а разом з ним і кафедра архітектурного проектування. «Що ж буде далі? Як жити в цьому новому агресивному світі, де свобода для всіх і всього, в тому числі для витонченого зла?». Такі були реалії того часу. Але одного разу Олександр Анатолійович покликав мене до свого кабінету і запропонував:

«Слухай, Сергію, тут днями приходила до мене людина. Просить допомогти в проектуванні церкви. Його до нас прислали з деканату. Ось він тут залишив паперу. Подивися. Я бачив у тебе в ілюстраціях дисертації багато малюнків і фотографій церков. Давай спробуй. Ти все-таки ближче всіх до цієї теми».

Дійсно, розробка більшості розділів мого дисертаційного дослідження передбачала вивчення особливостей об’ємно-просторових характеристик церков, їх значення в композиції центрів малих міст. Однак ніякого досвіду проектування храмів у мене не було, але відмовляти пропозиціям шефа на нашій кафедрі було не прийнято, так що я відразу ж погодився робити проект.

Через кілька днів Олександр Анатолійович поцікавився:

«Ну як там з проектом церкви виходить? Я вже поговорив з цього питання з фахівцями з суміжних кафедр. Підходь до них, вони допоможуть розібратися з проблемами по конструкціях, акустиці».

Які там фахівці. Я ще й не приступав до розробки. Як завжди була маса поточних справ і інерція повсякденності не давала свободи маневру. Але Мірошниченко, добре знаючи слабкості свого учня, як завжди вміло, «без пилу і шуму» простимулював мою діяльність в потрібному напрямку. Коли в справу підключаються такі шановні всіма метри факультету як Олександр Олександрович Бородін та Євген Борисович Самойлюк, мимоволі активізуєш свою роботу.

Деякі можуть це назвати непопулярним терміном «маніпулювання свідомістю». Адже куди більш простіше було видати наказ, провести рішення на засіданні кафедри, або зробити офіційну догану за невиконання і т. п. з обойми адміністративних заходів. Але в творчому середовищі такі підходи не працюють. Немає в них ефективності. Так що це не маніпулювання – це глибоке розуміння того що відбувається навколо тебе і … мирно володіти своїм професії і її служителів.

Ну а що ж в сухому залишку? Мірошниченко фактично стає ініціатором нового для кафедри напряму проектної та навчальної тематики – храмобудування. Він організовує роботу викладачів, студентів, фахівців з інших кафедр для вирішення завдань малознайомій для того часу теми. До цього деякі колеги розробляли окремі проекти храмів, але системної навчальної та реальної практики не було. Мірошниченко, взявши цю задачу під контроль, доводить її до розуму, швидко зрозумівши її перспективність З кінця 1990-х ця тема стає однією з провідних. Формується група спеціалізуються на цьому викладачів, готується курс лекцій, виконуються за реальними замовленнями проекти, а по ним будуються Храми.

Але попри все, доброта Олександра Анатолійовича, привітність, життєрадісність мали міцні кулаки і могли ефективно захищатися і захищати. Допомагала йому в цьому різнобічна обдарованість. Архітектор, вчений, художник, поет, музикант, публіцист – у всіх цих областях він виявляв себе яскраво і переконливо. Особлива стаття – живопис, виставка і альбом (виставка L 1995 р.), здивував архітекторів виставкою, майстерність художника і поета. Чого в ньому було більше: художника або архітектора, або вченого? Можна сказати і по-іншому: людини в ньому було найбільше.

Його спрямованість до досконалості, до нового не дозволяла зупинятися на досягнутому. Він, напевно, сильно б засмутився, якби його колеги по кафедрі сьогодні обмежилися старими піснями і зациклилися на своєму, хай і прекрасному, але вже минулому.

Треба розуміти, що поки ми опираємося негараздам, боремося з сьогоднішнім нашим неблагополуччям, намагаючись продовжувати так успішно розпочату ним справу – йому «Там» добре. І нам воздасться за те, що стояли до останнього, і є надія відправитися «Туди» з почуттям чесно виконаного обов’язку.

У цих, на перший погляд, сумних роздумах просліджується бажання ствердити думку: не коритися обставинам, а жити та залишатися вірними ідеям та принципам своїх Вчителів, таких як Олександр Анатолійович Мірошниченко.

С.  І. Подолинний,

старший викладач кафедри архітектурного

проектування та містобудування

?>
вверх