АРХІТЕКТОР, ВЧЕНИЙ, УНІВЕРСАЛ

Георгій Костянтинович Клопко (1937 – 2015) – кандидат архітектури, завідувач кафедри архітектурного проектування (2002 – 2009 рр.), Відмінник освіти України, член-кореспондент Академії будівництва України, один з основоположників Архітектурної школи Придніпров’я.

Минуло не так вже багато років як пішов з життя Георгій Костянтинович Клопко. Час для широких узагальнень і кардинальних висновків про його життя і творчість ще не настав. Тому поки просто спогади: фрагментарні, особистісні, емоційні. Хтось скаже – суб’єктивні. Ну що ж, нехай так. Хоча межа між об’єктивним і суб’єктивним досить примарна, адже «правда у кожного своя, а істину знає тільки Господь Бог».

Поруч з Г. К. Клопко – 37 років. Навчався у нього, працювали разом як викладачі, проектувальники, писали наукові статті, ходили на чергування в гуртожиток і ДНД, обговорювали розповіді про його «одіссейства» (численні далекі подорожі країною при підготовці кандидатської дисертації). Відзначали свята, читали на них вірші і поздоровлення, сумували над втратами і невдачами… в загалом ЖИЛИ, та так, що пам’ять переповнена яскравими враженнями та спогадами.

АРХІТЕКТОР

В члени спілки архітекторів СРСР Георгій Костянтинович Клопко був прийнятий через три роки після закінчення факультету ПЦБ ДІБІ (ПДАБА) в 1965 році. З огляду на непрофільну базову освіту і досить обмежені можливості самовираження архітекторів у ті роки, цей факт представляється феноменальним. Тоді відбір кандидатів в «союз» проходив дуже жорстко. У 28 років бути зарахованим до еліти архітектурного співтовариства 250-мільйонної країни – для цього потрібно було якось дуже яскраво про себе заявити.

Зберігся документ, в якому перераховуються проектні роботи, виконані Г. К. Клопком в ДПІ «Укрміськбудпроект». За перші три роки вісім дуже серйозних, навіть за нинішніми мірками, об’єктів. Г. К. Клопко – автор половини з них. У це важко повірити, але документ завірений підписом відомої людини та печаткою поважної установи. Але ж технології проектування були дуже трудомісткі і за нинішніми мірками примітивні, при цьому обсяг проектної документації був приблизно такий же, як і зараз.

Ще дивує різноманітність: промислові та містобудівні об’єкти, громадські будівлі, лікарні. Такий собі «універсальний боєць» архітектурного фронту. Але, мабуть, Георгій Костянтинович так не вважав. І коли його запросили на викладацьку роботу в ДІБІ, з перспективою зайнятися науковою діяльністю, він відразу на це погоджується. Дійсно, якщо говорити про повний архітектурний універсалізм – такий варіант дає практично весь можливий спектр діяльності для архітектора.

Максималізм, взагалі властивий молодості, наклався на максималізм натури. В результаті дійсно вийшов «універсал». Але при цьому треба пам’ятати – виріс цей фахівець з реального архітектурного проектування. Вагомі успіхи в цій справі на самому початку послужили фундаментом усіх наступних досягнень. Працюючи в ДІБІ (ПДАБА), він не припиняв займатися реальним проектуванням, в тому числі, працюючи разом з іменитим партнером – Олегом Борисовичем Петровим. Вони були лідерами творчого колективу СПКБ ДІБІ протягом півтора десятка років.

Але поступово, особливо активно з середини 1990-х, реальна архітектурна практика в країні стала згортатися. Разом з деградацією цієї сфери діяльності затухала активність в ній і Г. К. Клопка. Значно ускладнилися обставини архітектурного проектування. До того ж з’явився новий замовник – приватний, зі своєрідною життєвою позицією і претензіями, які не вкладалися в систему моральних принципів Г. К. Клопка. Спроби увійти в русло нових потоків проектної діяльності були, але вони не стали успішними. Георгій Костянтинович почав реалізовувати свій дар проектувальника в консультаціях студентських навчальних робіт. В аудиторії він ніби знову ставав ГАПом, вміло керуючи початківцями, студентами-проектувальниками. В результаті в кожному, навіть, не відмінному проекті, відчувався вплив майстра своєї справи.

Але все-таки «лебедина пісня» як архітектора-практика відбулася. І була такою ж яскравою і переконливою, як і початок його кар’єри проектувальника. У 2007 – 2008 роках він разом зі своїм дипломником Сергієм Прокоф’євим бере участь у відкритому міжнародному архітектурному конкурсі з розробки концепції розвитку містобудівного вузла в районі монумента «Вічна слава».

Робота, представлена тандемом учитель – учень, отримує друге місце і дуже пристойний для того часу і нашої «місцевості» гонорар – 167 тисяч гривень. Щасливо зустрілися: відмінний знавець архітектурних комп’ютерних програм, працьовитий Сергій і блискучий проектувальник, вчений, художник, педагог – Георгій Костянтинович. При цьому треба відзначити, що всі інші проекти-призери, виконувалися колективами досвідчених професіоналів з проектних фірм. І лише цей був, фактично, розширеною версією навчального проекту. Універсальний боєць архітектурного факультету ще раз підтвердив свій статус одного з лідерів не тільки факультету, а й архітектурного цеху міста, а також правомірність і результативність прийнятого 46 років тому рішення студента факультету ПЦБ стати архітектором.

Шкода, звичайно, не кругла дата вийшла, не п’ятдесят. Хоча, якщо вважати формально, то як раз і виходить – півстоліття в строю архітектурної гвардії. Але Георгій Костянтинович не був формалістом, він був талановитим і чесним проектувальником. Так що нехай в історії залишається не кругла, але дуже достовірна дата – 46 років в реальному архітектурному проектуванні.

ВЧЕНИЙ

Кандидатську дисертацію «Формування та архітектурно-планувальна організація санітарно-захисних зон підприємств важкої промисловості (на прикладі підприємств чорної металургії) захистив у 1978 році в ЦНДІ містобудування. Починав дослідження в 1969 році під керівництвом кандидата архітектури, доцента Оганеса Карапетовича Терзяна, коли поступив до нього в аспірантуру. За відгуками опонентів робота вийшла такою, що при доопрацюванні і розширенні деяких частин можна було б її представляти і як докторську.

Багато довелося їздити по країні. Звичайно ж, намаявся фізично і матеріально витратився, збираючи матеріал у різних містах і організаціях. Лише частина витрат якось компенсувалася інститутом. Ну а сили і здоров’я витрачалися неміряно і часто безповоротно. Саме в ці роки пишна кучерява шевелюра помітно порідшала і побіліла. На сімдесятирічний ювілей кафедрали підготували барвистий альбом з картинками і віршами про основні віхи життя Г. К. Клопка. Серед них був відзначений і епізод із захистом дисертації.

Тема дисертації безумовно актуальна, особливо для того часу і нашого регіону. Вона в тренді і сьогоднішніх проблем, але не в тій інтерпретації. Саме в сімдесятих роках минулого століття в світовій практиці відбувається перелом у підходах до цієї теми. Боротьбу з негативними впливами на навколишнє середовище промпідприємств вести треба, але не такими екстенсивними методами як створення «санітарних зон», а кардинально іншими. З’явилося розуміння того, що ефективніше, перспективніше міняти технологію виробництва, а головне з’явилися технічні можливості для таких перетворень.

Всі негативні явища промвиробництва треба лікувати в технологіях, а якщо це не вдається, локалізувати негатив на самому виробництві (замкнуті цикли, повне очищення відходів і т. п.)

Мабуть, розуміючи таку стратегічну безперспективність головного напряму свого дослідження, Г. К. Клопко не став розширювати і поглиблювати те, що вже було зроблено. Хоча, можливо, причиною стали просто втома і реальні обставини: настав час «повернутися в сім’ю». Те, що закинув за роки інтенсивної наукової роботи, – побут, сімейні турботи, заробітки – тепер потрібно було виводити на перший план.

Але все ж головне те, що благополучні, сприятливі для наукової діяльності роки закінчувалися. Захистив в 1972 році кандидатську дисертацію Олександр Анатолійович Мірошниченко і встиг ще грунтовно попрацювати над докторською. Зуміли вскочити в останній вагон поїзда благополучних років зі своїми кандидатськими С. Б. Ревський (1983), В. В. Воробйов (1985) і О. П. Ковальчук (1988). Але потім настали часи, в яких більшість людей стали просто виживати.

Було не до академічних наук. Треба було освоювати науку існування в умовах етапу первинного накопичення капіталу і закладки фундаменту для будівництва «світлого капіталістичного раю».

І тільки О. А. Мірошниченко зумів довести свою докторську до успішного захисту (1996). Але якою ціною? У неповні 66 він пішов з життя (2002), причому в останній рік важко хворів. А ось потенційні доктора наук С. Б. Ревський, В. В. Воробйов, О. П. Ковальчук так і не захистилися. Припускаю, просто спрацював інстинкт самозбереження. Реалії життя в той період вимагали занадто великих жертв для досягнення докторського статусу і від здобувача, і від його близьких.

Ті ж причини не форсувати роботу над докторською були і у Г. К. Клопка. Тим більше йому треба було ще змінювати напрям досліджень. Деяке пожвавлення в зв’язку з цим було після виходу в 1988 році підручника С. Б. Чистякової «Охорона навколишнього середовища», де наводилися дані з його дисертації. Однак чергові життєві проблеми відсунули на другий план науку і в цей раз вже остаточно.

Намагаючись якось компенсувати цей очевидний негатив і, можливо, відчуваючи якусь свою провину, Г. К. Клопко всіляко сприяв тим, хто займався дисертацією. Як заступник завідувача з науки, агітував, організовував, а десь, навіть, жорстко вимагав від кафедральної молоді братися за дослідження.

Разом з О. А. Мірошниченком він допомагав вступити до аспірантури МАрхІ С. І. Подолинному, Є. В. Бризгаловій (1980-ті), а потім в КНУБА А. А. Фатєєвій (1998). Багато в чому завдяки авторитету Г. К. Клопка на кафедрі архітектурного проектування за сумісництвом стали працювати і керувати аспірантами відомі професори, доктори архітектури Л. М. Ковальський, В. В. Куцевич, В. М. Вадимов. У 2006 в аспірантуру до Л. М. Ковальського надходить М. А. Плосконос. І, вже будучи офіційно не завідувачем кафедри, Г. К. Клопко в 2010-му активно сприяв тому, щоб відразу троє випускників кафедри вступили до аспірантури: А. Є. Потапов, Д. Ю. Барабанов, О. А. Тоноян (Єпремян).

З цієї плеяди лише А. А. Фатєєва (Ахаїмова) захистилася, та й то, за сімейними обставинами залишилася в столиці. Всі інші дисертаційну «планку» не подолали. Короткий період «кучмівської багатовекторної відлиги» завершився і знову стало не до наук.

Ну вже дуже круті гірки були розставлені на пострадянському просторі на рубежі століть. Народ рвав жили, долаючи «американські гірки», але більшість не змогла їх здолати без важких травм і втрат.

Не здолав негараздів тих часів і автор цих мемуарів. Але в даному разі, готуючись до 90-річчя з дня заснування ДІБІ – ПДАБА, згадуючи минулі дні, приходить розуміння, що все не було дарма. Паростки професійного зростання наступників-фундаторів, їхніх численних учнів дають можливість долати труднощі сьогодення в значній мірі тому, що нас навчали справжні вчені, справжні архітектори, красиві та духовно багаті особистості.

С. І. Подолинний,

старший викладач кафедри архітектурного

проектування та містобудування

Всі особистості

вверх