ЗІ СПОГАДІВ РОВЕСНИКА АКАДЕМІЇ

Дивна річ – людська пам’ять… У зрілому віці людина іноді пригадує події, що відбувалися дуже давно, а про події, які відбувалися значно пізніше, чомусь не пам’ятає або згадує дуже туманно.

Сьогодні мені пригадалася моя перша виробнича практика. Я працював на той час асистентом кафедри технології металів (тепер це кафедра матеріалознавства та обробки матеріалів) один рік. За плечима студентства мав досвід проходження практики двічі на заводі імені Артема (після II курсу і на переддипломній).

Мені було доручено влітку 1955 року керівництво практикою на заводі «Красный экскаватор» (м. Київ), на заводі дорожніх машин (м. Коростень) і на заводі «Строммашина» (м. Могильов, БРСР). Ці міста дістались мені тому, що вони були на одному географічному напрямі.

До Киева ми пливли на теплоході «Богдан Хмельницький». На той час на лінії Київ – Херсон це був найбільш комфортабельний теплохід. Його було збудовано в Угорщині. Я вжив займенник «ми», маючи на увазі не студентів, а мою дружину Тамару Іванівну Гриценко, з якою ми одружились на початку того ж таки 1955 року. Так що ця подорож замінила нам і весільну. Теплохід, на який ми піднялись, весь сяяв чистотою, полірованими горіховими стінками і новісінькими килимовими доріжками. Нам дісталась затишна двомісна каюта поруч із рестораном, на відвідини якого у нас, звичайно ж, грошей не було, але дещо ми в ньому замовляли. Від Дніпропетровська до Києва наш теплохід йшов, здається, добу, тоді як колісні («лапті») – дві доби.

Згідно з планом у перший день я відвідую завод «Красный экскаватор», видаю студентам (4 особи) індивідуальне завдання. Другого дня виїжджаю до Коростеня, з Коростеня – до Могильова і знов повертаюся до Києва (дружина зупинилася в Києві і знайомилася з визначними місцями і театрами міста).

Більш пам’ятним залишилось перебування у Коростені. Може тому, що там була більш численна група студентів (9 осіб), а можливо і тому, що на заводі, де проходила практика, начальником механічного цеху був мій інститутський товариш Коля Коврига. На той час студенти-практиканти Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту всім складом увійшли до футбольної команди заводу і зразу ж повели перед у обласних змаганнях. Пам’ятаю, коли я з ними йшов по місту, так місцеві хлопчики кричали: «А це іде воротар, а той хавбек чи нападник». Мені студенти одразу розповіли про пам’ятні місця міста: річку Вуж, Ольжину купальню на ній і не обійшли стороною ресторан на скелях. Річка Вуж протікала в кам’яному руслі, а вода в ній дуже була м’яка.

На заводі відбулася приємна зустріч з Колею Ковригою (а потім і у нього вдома). Я помітив, що мій товариш користується повагою і авторитетом серед робітників цеху.

Про зростання свого авторитету Микола розповів цікаву історію. Коли він, після закінчення ДІБІ, згідно з направленням, прибув на завод, його призначили начальником цеху. До цього часу цю посаду займав практик. У ті роки було урядом прийнято рішення, що таку посаду повинен обіймати спеціаліст з дипломом інженера. Коростень (Іскоростень, яке спалила княгиня Ольга, помстившись за свого чоловіка) – невелике місто (тоді мало близько 50 тисяч жителів). На заводі більшість керівних посад – від майстра до головного інженера – у той час посідали працівники, які були пов’язані родинними узами: то брат, то кум, то сват. І звичайно, призначення молодого інженера, як кажуть, прийняли «в штики». Періодично робили щось, щоб принизити «вискочку».

Одного разу приходить майстер і говорить, що чомусь «барахлить» поздовжньо-стругальний верстат: стіл в один бік іде, а назад не повертається. Пішов я (каже Микола), заглянув, а підказати нічого не можу. Пам’ятаю, що у цих верстатах якась реверсивна система, чи то двигун-генератор, чи якась інша. Коли стіл вручну повернув у попереднє положення, він знову пішов і зупинився. Час підходив до обідньої перерви. «Перерва, подивимося після обіду», – сказав Микола. А сам швидко – в технічну бібліотеку, бере «Хаймовича» (ми вчили обробку різанням за його підручником «Металлорежущие станки»), – відкриваю розділ «Строгальные станки», але в чому причина, зрозуміти не можу. Сиджу і думаю. Коли раптом стук у двері, заходить молодий робітник і каже: «Я – слюсар-ремонтник, гадаю, що в одному з кінців верстата наклеєний папір на контакти перемикача руху. Тільки, прошу Вас, Ви ж мене не «продайте».

Після перерви Микола запитав у стругальника, чи знайшли причину неполадки. Той сказав, що ні. Тоді Микола заглянув у щит управління, подивився на запобіжники, покопався ще в чомусь, а потім сказав робітникам: «Штовхніть стіл назад і вимкніть струм». Підійшов до верстата і побачив, що в кінці прямуючих, на мідних контактах перемикача справді за допомогою мастила приліплені дві смужечки папіросного паперу. Микола артистичним жестом відчепив ці смужки і сказав: «Пускайте!». І верстат запрацював, а стругальника Микола запросив до свого кабінету.

Вказавши йому на стілець, сказав: «Сідай і напиши, за чиєю вказівкою ти скоїв диверсію? Ти знаєш, скільки за час простою ти мав простругати прямуючих міноукладника?». На цьому верстаті справді виконувалося замовлення Міноборони СРСР, а КДБ ще діяв за берієвськими мірками. То ж слова про диверсію робітника злякали добряче. Він почав вибачатися, просити нікуди не повідомляти, бо то що було – просто жарт. З’явилися і сльози. «От про все це, – кажу, розповідає далі Микола, – ти і пиши, а там з’ясують, який це жарт!». Коли він пішов, я того папера, що він написав, сховав у сейф, а потім – розірвав. І ніяких згадок про цей інцидент.

Після цього пішла чутка, що молодий фахівець добре розбирається у верстатах, і його авторитет через те, що не «продав» підлеглого різко зріс.

Отаку історію розповів мені Коля Коврига, чудовий випускник нашого вузу.

Я виписав кожному студенту завдання і знову відбув до Києва. З числа тих студентів-практикантів мені запам’ятався Едік Делокас. Мабуть, через незвичне прізвище. Значно пізніше, коли я вже працював проректором, на одній із зустрічей випускників-механіків Левко Делокас (брат Едуарда і теж наш випускник), розказав, що Едуард працював начальником Північно-Кавказького ГУШОСДОРу та, на жаль, він рано помер.

Після цього доводилося керувати практиками у Луганську, Туапсе, Миколаєві, Херсоні і, звичайно ж, у Дніпропетровську, уже маючи значний досвід у цій роботі. Але перша практика назавжди залишилася першою, з її героями та подіями.

В. І. Харченко,

професор кафедри матеріалознавства

та обробки матеріалів

Всі особистості

вгору