Творчий неспокій

…У залі Вченої Ради закінчувалася нарада, коли до мене підійшов колега, з яким я ще не була знайома особисто. В руках він тримав мою книгу з екологічної психології і культури.

– Це Ви – автор цієї книги?

– Так, я.

– То чому ж у мене її досі немає? Адже це наша спільна тема.

Так я несподівано здобула однодумця в особі Миколи Васильовича Савицького, тоді ще проректора з наукової роботи нашої академії, засновника наукової школи «Архітектурно-конструктивно-технологічні системи для створення гармонійного антропогенно-природного середовища на основі збалансованого інноваційного розвитку та національних традицій». Тоді я ще не знала про його багатогранний досвід, про його вміння слухати людей, приймати рішення й брати на себе відповідальність.

Науковці, які можуть зазирнути в майбутнє, зараз часто говорять про синтез природничих і гуманітарних наук, про синестезію технічної й гуманітарної культур. Дійсно, це – вектор майбутнього розвитку цивілізації. Але, нажаль, вузька спеціалізація заважає багатьом сучасним високопрофесійним фахівцям побачити майбутні обрії. Для цього потрібні й ерудиція, й високорозвинений інтелект, творче мислення й незгасима цікавість до всього нового, про що пишуть колеги, до того, про що ми, можливо, забули, до мудрості століть.

Саме таким я побачила Миколу Васильовича на семінарах, конференціях, у дискусіях з колегами. Я пам’ятаю міжнародну конференцію, впродовж якої європейські колеги дивувалися:

– Ми вперше побачили такий багатогранний підхід в обговоренні умов сталого розвитку суспільства: інженерні, екологічні дослідження, архітектурний підхід, дослідження якості життя людини, мотивація людської поведінки.

Це вразило не тільки їх, але продовжує вражати всіх, з ким спілкується професор Савицький, його учні й однодумці. Отже не дивно, що перший в Україні Центр екологічної архітектури і зеленого будівництва було створено саме в нашій академії і саме наші дослідження було відзначено найвищою нагородою Академії будівництва України. Я вперше зустріла таку увагу до тих питань, без яких все інше втрачає зміст: і бізнес, і спілкування, і наука, і освіта, і майбутнє. Адже на кону стоїть спасіння життя, здоров’я теперішнього й майбутніх поколінь, збереження природи не тільки як об’єкту впливів людської спільноти, але й джерела нашої енергії, натхнення, знань про закони природи і людини як її органічної частини.

Ми не закликаємо йти назад до дикої природи. Це вже неможливо. Але, спираючись на можливості науки, інноваційних технологій, створити єдиний організм біосфери, техносфери й соціуму. Альберто Моравіа колись із сумом констатував: «Шлях цивілізації вкрито консервними бляшанками». Ще й досі розповсюджений міф про те, що біосфера здатна переробити всі відходи зростаючого людства. Незважаючи на постійне згадування термінів «екологічне лихо», «екологічна катастрофа», безтурботність і недбалість наших співгромадян викликає здивування. Звісно, легше не замислюватися про наслідки своїх дій, а «після нас – хоч потоп!». Оволодіння екологічною культурою в нашому житті й професійній діяльності – найсерйозніша умова, без якої ми не зможемо забезпечити майбутнє наших дітей і онуків.

Обмен в природе безвомезден.

Ведь Божий дар не дан взаймы.

Мы в связке устоим над бездной,

Когда поймем, что «я» есть «мы».

                                  Інна Родиновська

 

Я щиро сподіваюсь, що у Миколи Васильовича, його наукової школи, його учнів, його однодумців буде все більше свідомих прихильників, послідовників – студентів і викладачів, науковців і різнобічних фахівців. Усіх, хто прагне, щоб наша академія стала Зеленим Університетом, а наші діти отримали у спадок зелену планету.

Дякую вам, Миколо Васильовичу, за Вашу відданість найшляхетнішій справі, за Ваші порядність, чуйність, творчий неспокій, за Ваш талант науковця, педагога, керівника, людини.

 

Марина Складановська

Доктор філософії

Керівник психологічної служби

Куратор лабораторії екологічної

інкультурації

?>
вверх