26.08.2020

АКАДЕМІЯ – МІЙ РІДНИЙ ДІМ

«Родился по собственному желанию,

умирать буду по сокращению штатов»

(З дворового епосу, мовою оригіналу)

Так склалось, що Дніпропетровський інженерно-будівельний інститут, з часом – Придніпровська державна академія будівництва та архітектури, відіграли неймовірно велику роль у моєму житті, причому, кажу це без пафосу. Про це я і хочу розповісти.

Як би це іронічно не звучало, але ДІБІ був певним центром життя в нашому мікрорайоні, свого роду містоутворююче підприємство. Інститут давав роботу людям, які мешкали поруч, багато, хто з молоді сусідніх вулиць, тут навчалися, тут займалися спортом. Студенти інституту наймали житло поруч, тощо. Все це просто відбиток з мого невеличкого двору, де мешкало два десятка людей.

Все життя я прожив біля інституту, напроти, ну просто ближче не буває, і, щоб перевести у жарт заздрощі колег про таке щастя, казав, що буду їздити на роботу через Червоний камінь, але це вже потім.

А спочатку, …спочатку, ну, де мене могли хрестити після народження? Правильно, у Хрестовоздвиженському, дореволюційному храмі, який проіснував на території інституту, як діючий, до п’ятидесятих років минулого століття. Зручно, перейшли через дорогу і похрестили. У ті часи довго над процедурами не думали. Моя мама, взявши мене, та, мабуть, хто перший потрапив на очі, а це був сусідський вісімнадцятирічний хлопець, який і потрапив на роль хрещеного батька. За іронією долі, з часом, через декілька десятиліть, вся ця трійця буде працювати в ДІБІ. Хлопця звали Віктор Карповський, з яким я був «на ти», і дружили сусідами до самої його смерті у 1981 році.

Місце проживання поруч з інститутом і визначило подальшу долю мого вільного часу у дитячо-підліткові роки. В основному ганяли м’яча на майданчиках на території вузу. Вперше, пам’ятаю, мені було, мабуть, років п’ять-шість, зі старшими хлопцями грали у футбол на майданчику на місці гуртожитку № 4, а з часом – інститут безперервної фахової освіти, інших місць поблизу для футболу не було. І потрапляли групи хлопців на територію інституту, зрозуміло, нелегально.

Невеличка прив’язка до місцевості. Квартал, квадрат – територія академії у 1950 – 1960-ті роки по периметру була обнесена металевим парканом – така собі аскетично-естетична решітка, десь метрів два висотою. Паралельно, за забором, також по всьому периметру росли кущі, якісь, мабуть, із сімейства бобових, цвіли жовтими квіточками і мали стручки, з яких хлопці робили свистульки. На місці сучасного висотного корпусу та корпусу з центральним входом були спортивні майданчики, які являли собою великі тераси, оскільки вулиця Чернишевського має доволі великий уклін.

Від в’їзних воріт до інституту, вздовж вулиці Жуковського «йшла» легкоатлетична доріжка, яка закінчувалася «ямою» з піском для стрибків у висоту та в довжину. Тут проходили заняття з фізвиховання студентів інституту та індивідуальні тренування. Ми, хлопці, спостерігали інколи за цим і розмовляли зі студентами. Принаймні, з тих часів я запам’ятав декого надовго. Коли я вже сам став працювати в інституті, то зустрів, впізнав, пригадав їх, і це були нині викладачі Леонід Андрійович Хмара та Іван Петрович Журба, а з тренерів – Лев Йосипович Вєлєшин.

Для нас, хлопців різного віку, я думаю від 10 до 16 років, із прилеглих вулиць, ці майданчики в теплу пору року були основним місцем перебування. Що ми тут робили? Безкінечно грали у футбол. Команди створювалися спонтанно – одні приходили, інші уходили, коротше кажучи, товклися тут цілими днями, особливо на канікулах.

Другим рівнем, нижче від бігових доріжок розташовувався тенісний корт, за ним, ще нижче – майданчик для волейболу і ще нижче, вже біля «старого корпусу» були два великих поля для баскетболу, навіть, з трибуною для суддів. Скрізь були низенькі лавки. Покриття на тутешніх полях було грунтове. Ми казали: «Пошли в «строилку», це означало, що якісь хлопчачі зайняття собі знайдемо. Так, протягом декількох років проходив вуличні «університети». Власно не йшли, а нелегально потрапляли попід забором. Зі сторони вулиці Чернишевського паркан йшов уступом і робилися природні дірки, які ми ще і вичовгували, тому «пірнув» під паркан і ти вже на майданчику. Взимку каталися на лижах, було зручно, перепад висот території створював своєрідні гірки. Інколи грали і в хокей з м’ячем, але було не зручно, бігали по коліна в снігу, його ніхто не прибирав.

У глибині двору, це так би мовити, за висотним корпусом, знаходився майданчик для розташування будівельної техніки – різні машини, навіть, баштовий кран, така його міні-версія. На перший погляд ці агрегати виглядали забутими, та і нас вони мало цікавили, не часто ми до них підходили і щось там крутили.

Між парком техніки та біговою доріжкою (паралельно з нею) знаходився тир. Він привертав увагу хлопців, особливо, коли там були стрільби. Ми дивилися, як сходилися на тренування, нам показували пістолети, гвинтівки. Вже тоді ми знали, що зброя дрібнокаліберна. Після ми брали собі, як за щастя, стріляні паперові мішені, з дошок виколупували сплющені свинцеві кулі. Завідувач тиром, військовий, дядько жив у сусідньому дворі, з часом я це з’ясував.

Як я вперше потрапив до будівлі інституту? Старші хлопці, як зазвичай швидкі на ініціативи, в тому числі і на наступну. Взимку, це була неділя, бо це було серед дня, в школу не йшли, набігавшись, всі в снігу пішли гуртом до центрального входу, це поруч. Хтось сказав: «Подивимось кіно», хто про це щось знав, не відомо. Коротше кажучи, центральний вхід був відкритий (це зараз вхід до приймальної комісії з вулиці Чернишевського). Забігли гурбою, ніхто нас не зупинив, по пандусу піднялися до аудиторії, причому в ній нікого не було. Там демонструвався мультфільм, навіть, пам’ятаю який розповідав про чудовий зимовий ліс, у якому були добрі і веселі зайці, а їх переслідували погані вовки. Кінотеатром слугувала аудиторія 301. Зрозуміло, я це узнав значно пізніше.

Наш футбол на майданчиках інституту тривав років п’ять, до початку будівництва нового корпусу. Останні наші матчі відбувалися вже в котловані. І такі матчі були більш ностальгічними, тому що були відсутні старші хлопці. Вони вже мали інші інтереси та і у нас крім футболу з’явилися, мабуть, більш значущі пріоритети.

Дитинство скінчилося. Тримаються в пам’яті асоціативні фрагменти різноманітних прямих чи непрямих зв’язків з інститутом. Я часто відвідував спортзал, в бувшій церкві, спостерігав за міжвузівськими змаганнями, зокрема з баскетболу. Пам’ятаю Леоніда Михайловича Волчка, студента інституту, баскетболіста. Пам’ятаю будівництво нового спортзалу, басейну. Це були значні події в житті інституту!

Можливо ще однією цікавою лінією буде лінія, яка пов’язує ці події, наш двір з інститутом. У гуртожитку № 2 багато років чергувала на вахті сусідка Єфросинія Марківна з колоритним прізвищем Буза-Шик. Характерна жінка, у віці, палила «Казбек», любила гучно і міцно висловлюватися, ганяти студентів, за що і отримала прізвисько «Фреза». Чи-то за свій «янгольський характер», чи-то за своє ім’я – Фрося, історія про це мовчить.

Інститут, як я вже казав, створював всілякі зручності для навколишніх мешканців. Наприклад, у другому гуртожитку, де зараз знаходиться агітпункт до кінця 1960-х років знаходилася перукарня. Все своє дитяче життя я підстригався саме тут. Дуже добре пам’ятаю, як батько мене туди приводив. Там працював весь час один майстер, але як його звали, нажаль, не пам’ятаю. Тоді, там же в гуртожитку, на першому поверсі, з вулиці Паторжинського, відкрили будинок побуту. Там вже і підстригалися, і взуття ремонтували, і я шив перші свої «кльоши».

У 1981 році, майже випадково, чи зовсім не випадково, потрапив на роботу у ДІБІ, але, як кажуть, це вже зовсім інша історія, історія, яка підтвердила: Академія – мій рідний дім!

В. В. Білополий,

кандидат історичних наук, доцент, доцент та

завідувач кафедри філософії ПДАБА

?>
вгору