20.07.2020

РЕКТОР ДІБІ П. Т. РЕЗНІЧЕНКО В МОЇЙ ДОЛІ

В далекому 1971 році я закінчував сільську школу в с. Богданівка, Знам’янського району, Кіровоградської області. Своїми значними досягненнями наша школа була відома не тільки в Україні. Більше тридцяти років у школі велася продумана і результативна робота із залучення учнів до суспільно корисної праці, з підготовки їх до самостійного дорослого життя. Тут була створена перша в Україні і одна з перших в країні учнівська виробнича бригада. Школа стала широко відомою лабораторією передової педагогічної думки в культурі управлінської діяльності, організації трудового навчання і виховання. Директором школи був відомий педагог і новатор шкільної освіти Герой Соціалістичної Праці Іван Гурович Ткаченко. Школа давала ґрунтовні знання, особливо з точних предметів, таких як математика, фізика, хімія. І випускники школи, хто хотів далі отримати вищу освіту, майже всі вступали в вищі навчальні заклади. Випадки, коли випускник здавав екзамени і не вступав до вузу, розглядалися в школі як надзвичайна подія і були предметом обговорення в педагогічному колективі з точки зору, де і хто недопрацював. Хлопці, зазвичай, поступали в вищі військові училища. Про високий професійний рівень педагогів і, як слідство, також високий рівень підготовки випускників Богданівської школи, говорить той факт, що звичайна сільська школа дала Україні двох міністрів освіти: це Олександр Мефодійович Маринич (1920 – 2008) – член-кореспондент НАН України, доктор географічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Міністр освіти УРСР (1971 – 1979), депутат Верховної Ради УРСР декількох скликань; Станіслав Миколайович Ніколаєнко (1956 р. н.) – ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України, Міністр освіти і науки України (2005 – 2007), Народний депутат України кількох скликань, професор, доктор педагогічних наук, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України; а також знаних освітян, таких як: Іван Ілліч Гетьман (1931 – 1981), ректор Тернопільського державного медичного інституту (1972 – 1981), к. мед. н., професор; Віктор Григорович Шевченко – президент Російської Академії безпеки та оборони (2000 – 2009), директор Національної академії безпеки, оборони і правопорядку (2003 – 2008), академік Російської Академії природничих наук, к. філософ. н., доктор юридичних наук, професор і інш.

В с. Богданівка існували колгосп, лісництво, військова частина, залізнична станція, меблевий комбінат, тому в школі виробниче навчання для хлопців відбувалося за двома напрямами – тракторист і столяр. Після восьмого класу я вибрав клас, де навчалися на столяра. Окрім звичайних речей виробництва з дерева, нас навчали техніці інкрустації по дереву. Інкрустація (лат. Incrustatio – букв. «покриття корою») – техніка виконання творів декоративно-прикладного мистецтва, оздоблення виробів різнокольоровими шматочками твердих матеріалів, зокрема зі шпону дерев цінних порід. То ж уже зі школи я мав деяке відношення до творчої діяльності. Вчився я в школі на відмінно, вигравав районні олімпіади майже з усіх предметів. Крім того, мав хист до малювання. Правда, техніки малювання нам не викладали, бо цей предмет вів учитель з іншого предмету «на громадських засадах».

При виборі майбутньої професії велику роль відіграв момент, коли з книжок я дізнався, що існує така професія як «архітектор» (у перекладі з грецької – «головний будівельник»). Це слово «архітектор» і напрям діяльності так запали мені в душу, що я вирішив після закінчення школи навчатися в будівельному вузі на архітектора. Інформації на той час про місцезнаходження таких закладів було мало, проте я узнав, що найближчими містами до с. Богданівки, де є будівельні вузи в Україні є Київ (280 км від села) і Дніпропетровськ (220 км від села). Зважаючи на те, що у Дніпрі вже навчалася на модель’єра – конструктора одягу моя старша сестра, то вирішив їхати в Дніпропетровськ. Закінчив я школу з Золотою медаллю «За відмінні успіхи в навчанні, праці і зразкову поведінку». І для мене було приємною несподіванкою, коли я, як золотий медаліст, отримав листівку – запрошення до вступу в Дніпропетровський інженерно-будівельного інституту. Ніби, хтось уже знав, що я хочу вступати до інженерно – будівельного інституту. Та листівка була підписана особисто ректором інституту П. Т. Резніченком. Так я заочно познайомився з Павлом Трохимовичем. Як я розумію, це була своєрідна агітація, і коли я поступав до інституту, з України до ДІБІ приїхали поступати майже сотня золотих медалістів, які отримали такі ж запрошення. На той час золоті медалісти користувалися пільгою – при успішній здачі профільного предмету на «відмінно», вони автоматично зараховувалися до вузу.

Особисте знайомство з ректором Павлом Трохимовичем Резніченком відбулося в його кабінеті, коли я приїхав здавати документи до вступу на архітектурний факультет і привіз декілька своїх робіт з інкрустації по дереву.

Одна з них – це Червона площа в м. Москва з собором Василя Блаженного, виконана була з усіма найдрібнішими деталями, а друга, мені здається, то був гарний дівочий профіль з рослинним фоном, що уособлювали весну, молодість і красу.

Як сьогодні пам’ятаю кремезну і величаву постать Павла Трохимовича, який сидів за своїм столом в кабінеті ректора. Інкрустації йому дуже сподобалися і він сказав, що «ми їх віддамо до музею». Пізніше мені розповідали, що бачили ці роботи у Павла Трохимовича вдома, отже, дійсно, вони йому сподобалися. Радий, що мої роботи з 1971 року доставляли Павлу Трохимовичу приємні емоції по життю! А тоді, під час нашої першої зустрічі, Ректор перепитав, чи відвідував я художню школу, тому що профільним предметом при вступі на архітектурний факультет було «малювання». Причому, складання екзамену відбувалося в два етапи – в один із днів малювали з натури античну «голову», а в інший – «капітель». Я відповів, що малюванню я не навчався в художній школі і, взагалі, що таке «капітель» я чую вперше. На що він зауважив, що мені буде важко скласти екзамен з малювання без попередньої підготовки в художній школі.

І, дійсно, коли я вперше побачив на екзамені гіпсову голову, то пропорції елементів голови я передав, думаю, непогано, але, не володіючи технікою штриховки олівцем, світлотіні в мене вийшли «не дуже» і на екзамені за голову я отримав «трійку». Наступну капітель я намалював уже на «п’ятірку», бо одного уроку на екзамені виявилося достатнім, щоб освоїти техніку малювання. Пам’ятаю, що мій рисунок капітелі протягом довгих років висів в приймальній комісії, як приклад для абітурієнтів, що хотіли вступати на архітектурний факультет. Таким чином, я був змушений здавати ще екзамен з креслення. Його я здав на «п’ятірку».

Те, що Павло Трохимович при всій своїй занятості особисто відслідковував ситуацію з абітурієнтами свідчить той факт, що після результатів екзамену з креслення я знову був запрошений до ректора і він мені запропонував поступати на факультет Промислового та цивільного будівництва. При цьому сказав, що після першого семестру, при добрих результатах навчання, я буду мати змогу перевестися на архітектурний факультет. Звичайно, я послухався його поради, і здавши на відмінно усні екзамени з фізики і математики, став студентом факультету ПЦБ ДІБІ.

Думаю, що не без його участі я став старостою групи, незважаючи на те, що з нами у той рік вперше навчалися студенти після підготовчого відділення, які на той час були вдвічі старші за нас, вчорашніх школярів, деяким з них було уже по 35 років – це була на той час межа, яка дозволяла вступати на очну форму навчання. Як правило, це були виробничники, члени КПРС і після служби в армії. Вони навчалися за направленням від виробництва.

Навчався я охоче і на «відмінно» з усіх предметів, то ж після першого семестру я вдруге був запрошений до ректора П. Т. Резніченка і він запитав: «Ну то що, хочеш перейти на архітектурний факультет?». До того часу я уже розібрався з можливостями самореалізації в професіях «архітектор» чи «будівельник» і на його питання відповів: «Дякую, я залишуся на факультеті ПЦБ».

Пізніше Павло Трохимович читав нашому студентському потоку лекції з Технології будівельного виробництва. Правда, це були не скільки лекції з цього предмету, бо він часто говорив, що «про це ви можете прочитати в підручнику», а розповідав про реальне життя інституту, проблеми міста, про його враження від цікавих закордонних подорожей, про нові технології. Слухали студенти його з великою зацікавленістю. Чесно кажучи, зустрічі на його лекціях були не дуже частими, його будь-коли підміняли інші лектори. Оскільки Павло Трохимович був надзвичайно енергійною і рухливою людиною і, як я уже сьогодні розумію, вирішував питання на багаточисельних зустрічах і перемовинах що – до діяльності інституту. Відмінників навчання він дуже поважав і зі свого предмету завжди ставив «автомат» на екзаменах, тобто без складання іспиту.

Після закінчення третього курсу, як відміннику навчання, ректор вручав мені на сцені актового залу (сьогодні 517 аудиторія) пам’ятного годинника сказавши при цьому, що «радий, що я в вас не помилився». Мені було надзвичайно приємним почути такі слова.

В інституті з третього курсу я почав працювати на кафедрі залізобетонних та кам’яних конструкцій з дослідженнями елементів центрифугованих залізобетонних конструкцій з к. т. н., доцентом Валентином Михайловичем Баташевим, який готував докторську дисертацію. Такі цікаві дослідження привели мене до думки надалі займатися наукою. І тут знову в моєму становленні, як науковця, Павло Трохимович, як добрий ангел – охоронець, відіграв важливу роль, про що я з вдячністю згадую. Закінчив я інститут в 1976 році з дипломом з відзнакою і отримав рекомендацію в аспірантуру. Труднощі були в тому, що закінчувався термін прописки в гуртожитку і залишитися працювати або навчатися в місті Дніпропетровську на той час, як у закритому місті, було дуже проблематично. Не знаю, чим я приглянувся ректору, але я знову був запрошений до його кабінету і відбулася розмова про те, що якщо я вирішу проблему з пропискою, то він залишить мене на роботі в інституті. Проблему з пропискою я вирішив, прописавшись в квартирі родичів свого шкільного друга Анатолія Семеновича Кірнарського. До речі, сьогодні він – доктор технічних наук, живе з сім’єю в Німеччині і працює на одній з провідних світових фірм у галузі збагачення матеріалів «Інжиніринг Доберсек Гмбх» головним спеціалістом. То ж після закінчення інституту з доброї руки П. Т. Резніченка я залишився в інституті і був направлений старшим інженером у галузеву лабораторію тепломонтажних робіт, науковим керівником якої на той час був к. т. н. В. В. Пивоваров.

Після деякого часу роботи в лабораторії Павло Трохимович запропонував мені перейти на роботу на кафедру «Архітектура», очевидно, пам’ятаючи моє прагнення при вступі до інституту стати архітектором. Потрапити в склад викладачів на той час було надзвичайно престижно, тому я залюбки прийняв таку пропозицію. Ще раз хочу підкреслити, що П. Т. Резніченко, на мій погляд, був надзвичайно уважним і небайдужим до людей і займався селекцією спеціалістів, в яких бачив потенціал і користь для інституту.

Після служби в армії на Далекому Сході і роботи старшим науковим співробітником в Хабаровському політехнічному інституті, я повернувся в ДІБІ в науково-дослідну лабораторію кафедри залізобетонних та кам’яних конструкцій, де мав намір працювати над дисертацією під керівництвом д. т. н. В. М. Баташева. Почав готувати обладнання для експериментальних досліджень з центрифугованими конструкціями, але в зв’язку з від’їздом Валентина Михайловича до Мінська такі дослідження втратили актуальність. І знову в моїй долі Павло Трохимович відіграв надзвичайно важливу роль. Незважаючи на мій уже немолодий вік і сімейний «багаж» (мені було майже 30 років і я уже мав двох маленьких за віком дітей), я вирішив вступати в аспірантуру Науково-дослідного інституту бетону та залізобетону (НДІЗБ, м. Москва), на той час провідного за цим напрямом в бувшому СРСР, а можливо, і в Європі. Але на той час московські НДІ брали тільки, в так звану, «цільову» аспірантуру, щоб випускники аспірантури не залишалися в столиці, тому в цільову аспірантуру направлялися тільки за заявками відповідних республіканських міністерств. Отримати таку заявку було не так просто в Україні, бо у нас був свій Науково-дослідний інститут будівельних конструкцій (НДІБК). Павло Трохимович за власної ініціативи приймає рішення надати мені гарантійного листа, що я обов’язково повернуся після аспірантури в ДІБІ. Таким чином, він знову, як добра фея, втрутився в мою долю. Здавши надзвичайно складні екзамени і витримавши потужну конкуренцію серед цільових абітурієнтів, я поступив в аспірантуру НДІЗБ. Після аспірантури я, дійсно, повернувся в ДІБІ на кафедру залізобетонних і кам’яних конструкцій. І з цього моменту все моє подальше життя по сьогоднішній час пов’язане з вишем, путівку до якого мені вручив П. Т. Резніченко у далекому 1971 році.

Пам’ятаю останню неформальну зустріч з Павлом Трохимовичем, на той час я уже був доцентом на кафедрі, а Павло Трохимович уже не був ректором, а працював професором кафедри технології будівельного виробництва. Відбувалася вона на святкуванні дня народження Валентина Матвійовича Глущенка. Ми сиділи в кабінеті професора В. М. Глущенка і я з вдячністю говорив П. Т. Резніченку про всі ті віхи в моїй долі, де він допомагав і словом, і ділом.

Правду кажучи, я і гадки не мав, що майже через 48 років після нашого знайомства з Ректором Павлом Трохимовичем Резніченком, колектив академії мене обере ректором нашого славного ДІБІ – ПДАБА і я буду працювати в його кабінеті, згадуючи його людяність, душевне тепло і духовне багатство, якими він щедро поділився зі мною, як і з багатьма іншими. Для мене він назавжди залишається людиною, яка багато в чому визначила професійний шлях і долю пересічного сільського хлопця із звичайної робітничо-селянської родини.

Жалкую, що мало спілкувався з Ректором П. Т. Резніченком. Пам’ятаю його постать у дворі інституту, де він кожного ранку зустрічався з проректором, а також старшим прорабом, працівниками адміністративно-господарчої частини, вислуховував їх і ставив задачі. А ще Павло Трохимович Резніченко був справжнім Будівничим, за безпосередньої участі якого розбудовувалася і розвивалася інфраструктура академії. Це тільки сьогодні я можу з вдячністю оцінити скільки інтелекту, сил, енергії, часу було вкладено Ректором П. Т. Резніченком в ті добрі справи, завдяки яким ми і сьогодні залишаємося найкращим архітектурно-будівельним ЗВО України.

Свою велику шану і світлу пам’ять про Ректора Павла Трохимовича Резніченка я вбачаю в модернізації всіх напрямів діяльності ПДАБА, щоб стати провідним архітектурно-будівельним університетом України європейського рівня завдяки інтеграції в міжнародний науково-освітній простір, збереженню та розвитку традицій і досягнень школи ДІБІ – ПДАБА. А також творчого застосування світового надбання у сфері фундаментальних і прикладних досліджень. Окрім того необхідно створити такий мікроклімат в колективі академії, щоб кожна особистість – студент, викладач, науково-педагогічний працівник, технічний спеціаліст – зміг гармонійно розвиватися і повністю реалізувати свій потенціал на користь своєї родини, академії, територіальної громади, держави – України.

М. В. Савицький,

професор, ректор ПДАБА