ПРОСТО ПЕТРОВ

За очі студентство в запалі емоцій називало Олега Борисовича Петрова по-різному. Від невинно-ласкавого «Петруша» до злого «квазімодо» або «старий». Кожен вкладав у слова свій рівень, найчастіше образи і роздратування, викликані, як їм здавалося, несправедливостями Петрова. Звичайно, коли восьмий раз переписуєш контрольну, які ще ідеї можуть виникнути в голові хронічно недоспаного студента! Сказані в хвилини емоційного напруження слова, на час оволодівали масами. І студенти з уїдливим задоволенням, іноді, користуючись поганим слухом Петрова, на всякі лади в розмовах використовували чиїсь злі вигадки.

Але дивна річ, надовго ці прізвиська за Петровим не закріплювалися. З відходом джерела-каталізатора частота використання прізвиська неухильно затухала. Як бур’яниста трава всі ці образливі для майстра слова швидко відходили завдяки реальної щоденної творчою діяльності Олега Борисовича. І в результаті залишалося просте, ясне, чисте, як твердий кристал, і ємне, як саме життя – ПЕТРОВ.

У самого Петрова було своєрідне ставлення до імен. Наочно це можна простежити на мені. Так, коли він своїм хрипкуватим голосом з різними інтонаціями, які залежать від міри вчиненого, виголошував: «Подолинний», справа пахла гасом. Треба чекати «прочухана». Якщо м’яко звучало «Сергій Іванович», значить, мене чекало якесь відповідальне завдання або термінова, невідкладна справа. Безособове звернення, з загрозливими нотками репліка або розпорядження – звучали як суворий вирок. Щось десь я зробив не те і не так. Ну, а в тих випадках, коли чув «Сергій» – це означало, що все в порядку, я на вірному шляху і професор задоволений моєю роботою. І зовсім рідкісне «Серьожа» сприймалося як найвища похвала, як нагорода, ну прямо як бойовий орден.

Серед колег теж бували різні варіанти неформального імені Олега Борисовича – «шеф», «бос», «начальник». Але у викладацькому середовищі й у архітекторів-практиків цей «фольклор» не приживався взагалі. Він обчислювався одиничними випадками. Для всіх поколінь тих, хто знав Олега Борисовича, нічого певного і всеосяжного ніж просто Петров, ніколи не було і не буде.

КОЗИРОК ВІД КОРБЮЗЬЄ

Сказати, що Петров любив брати участь у масових заходах – не можна. Але в той же час, як дисциплінований партієць і відставний офіцер, він акуратно відвідував всі обов’язкові збори, мітинги, різні паради. Він був цікавий співрозмовник. Як правило, біля нього збиралися колеги, в тому числі з інших факультетів. Ось і в той дощовий осінній ранок (наскільки я пам’ятаю, народ збирався на парад 7 листопада) навколо Петрова, який стояв під козирком головного входу, зосередилося кілька людей. Як завжди, в свята одягнений особливо елегантно, з орденськими колодками, Олег Борисович виділявся на тлі не настільки вишукано вбраних колег. Не будучи найвищим, він височів над усіма, завдяки своїй природній величавості. І, мабуть, у когось в душі ворухнулася заздрість, яка виплеснулася у його вельми уїдливе зауваження: «Олеже Борисовичу! Он подивіться, а козирок-то ваш підтікає!».

Всі подивилися вгору. І дійсно, по світлій свіжопофарбованій внутрішній поверхні знаменитого петровського козирка темними безформними плямами розповзалася дощова вода. Зосереджуючись біля малопримітного виступу, вона зрадницьки методично капала під ноги людей, які стояли біля архітектора. Петров теж підняв голову, задумливо вдивляючись в те, що трапилося таке недоречне неподобство. Мабуть, згадував деталі креслень, визначаючи – чия тут вийшла помилка: архітекторів або будівельників.

Народ притих. Я теж витріщався в конструкцію, гарячково шукаючи відповідь на репліку, зараз єхидно усміхненого доктора наук. Петров мовчав досить довго. І буквально за мить до того, як свої коментарі та припущення почали б висловлювати «знавці» з технічних кафедр, Петров з непохитною твердістю в голосі промовив: «У Корбюзьє теж підтікає!».

Я з вдячністю і захопленням подивився на свого Вчителя. От молодець! Як він класно осадив жартівника!

Схоже, такому обороту зраділи і колеги, які нас оточували, відчувши всю дріб’язковість і малосуттєвість предмету розмови. Ну, а Шарль Ле Корбюзьє, суворий портрет якого висить на кафедрі, напевно, нарешті посміхнувся, теж порадівши за свого соратника по спільній справі.

С. І. Подолинний,

старший викладач кафедри архітектурного

проектування та містобудування

Всі особистості

вверх